Атлантида - Девід Гіббінс

— Тут трапилося щось надзвичайно дивне, — пробурмотів Джек. — Я не можу повірити, що за півроку він так і не знайшов можливості подати сигнал у зовнішній світ. Він міг вручну викинути буй через торпедний апарат або просто вивести на поверхню великі плавучі предмети. Це якась нісенітниця.

— Ви тільки послухайте, — схвильовано промовила Катя, гортаючи сторінки і час від часу зупиняючись, щоб пробігти очима черговий запис. Помовчавши хвилинку, вона почала перекладати:

— «Я обраний для великої місії. Своїх товаришів поховав з усіма військовими почестями. Вони віддали свої життя в жертву Батьківщині. Їхня сила додає мені впевненості. Хай живе Революція!»

Катя звела очі.

— Згідно із щоденником, їх було дванадцятеро. Через п’ять днів після аварії вони обрали людину, яка мала жити далі. Інші прийняли ціанід. До їхніх тіл він приладнав вагар та викинув їх через торпедний апарат.

— Тож вони полишили будь-яку надію? — недовірливо сказав Костас.

— Вони були готові зробити все можливе, щоб субмарина не потрапила до рук НАТО. Якби виявилося, що рятівник належить до ворожого табору, вони знищили б човен.

— Я майже розумію їхню логіку, — промовив Костас. — Щоб підірвати заряди, потрібна лише одна людина. Одна особа споживає менше їжі та повітря, і в такому разі субмарину можна охороняти набагато довше. Решта людей непотрібні. Навіть гірше: вони лише марно споживають дорогоцінні ресурси. Вони обрали того, для кого ймовірність, що він зламається, була найменшою.

Джек опустився на коліна біля порожніх пляшок і похитав головою:

— Але це, напевно, ще не все. Щось не узгоджується.

— Радянський світ наближався до свого краху, — відповів Костас. — Такі тверді горішки цілком могли переконати себе, що вони є останнім оплотом комунізму, бар’єром, який має захистити свою країну від західної експансії.

Чоловіки подивилися на Катю.

— Ми всі знали, що кінець близький, — сказала вона, — хоча дехто відмовлявся сприймати це. Але керівництво ніколи не саджало в атомні субмарини божевільних.

Щойно вони побачили висяче тіло, в них почало назрівати одне запитання, й нарешті Костас поставив його:

— А що трапилося з рештою екіпажу?

Катя далі вивчала сторінки щоденника. Надзвичайне здивування на її обличчі змінилося на вираз розуміння: схоже, вона нарешті збагнула картину в цілому.

— Усе сталося приблизно так, як ми, тобто морська розвідка, підозрювали тоді, тільки ще гірше, — сказала вона. — Це був човен перекинчиків. Його капітан, Євген Михайлович Антонов, вийшов із бази підводних човнів Чорноморського морського флоту в Севастополі у звичайне патрульне плавання, але не повернувся. Звісток про човен більше не надходило.

— Як він міг сподіватися на те, що вийде непоміченим із Чорного моря? — промовив Костас. — Турки за допомогою гідролокаторів дуже уважно стежать за Босфором, там не прослизне навіть миша.

— Не думаю, що він мав намір це робити. Гадаю, він поспішав на побачення, можливо, призначене на цьому острові.

— Він обрав не найкращий час для того, щоб перейти на бік ворога, — зауважив Джек. — Холодна війна вже закінчувалася, і кінець Радянського Союзу був не за горами. Гадаю, морські офіцери добре це розуміли. Краще було б просто дочекатися, доки все скінчиться само собою.

— Антонов був чудовим підводником, але диваком. Він так ненавидів американців, що командування навіть не наважувалося довірити йому човен із балістичними ракетами. Я сумніваюся, що це була зрада.

Але ці слова не задовольнили Джека.

— Мабуть, він мав щось цінне, те, що можна було запропонувати іншій стороні.

— Чи у щоденнику написано про подальші події? — спитав Костас.

Катя перегорнула ще декілька сторінок, потім заглибилася в читання й нарешті підвела очі:

— Наш приятель замполіт дізнався про задуми капітана за декілька годин до затоплення. Він викликав загін спецназу та у відсіку управління розпочав поєдинок із капітаном. Антонов устиг передати своїм офіцерам пістолети, але вони нічого не могли вдіяти з автоматами спецназу. Після кривавого бою спецназівці змусили капітана і тих, хто вижив, здатися, але тут субмарина вийшла з-під контролю та врізалася в морське дно.

— І що зробили з капітаном?

— Перед сутичкою Кузнецов заблокував технічний відсік і наладнав газоочищувачі таким чином, щоб вони не відкачували одноокис вуглецю, а навпаки, закачували його. Техніки померли ще до того, як зрозуміли, що відбувається. Що ж до Антонова і його людей, то їх замкнули у реакторному відсіку.

— Повільна смерть від випромінення. Вони могли прожити декілька днів і навіть тижнів. — Костас круглими очима подивився на висячу мумію, лиховісного вартового, який, здавалося, виконував своє завдання навіть після загибелі. У грека був такий вигляд, наче він збирався вдарити зморщену голову кулаком. — Ти цілком заслуговував на такий кінець, виродку-садисте!

14

— Це корабель мертвих. Треба якомога швидше вибиратися звідси. — Катя закрила щоденник і повз висячого мерця пішла до виходу з відсіку гідролокатора. Чоловіки вирушили слідом. Катя не хотіла більше дивитися на тіло: ця жахлива картина й без того надовго закарбувалася в її пам’яті.

— Головних ліхтарів не вимикати! — сказав Костас. — Не виключено, що замполіт замінував корабель.

За декілька кроків він підніс руку:

— Над нами люк, крізь який завантажували зброю. Ми зможемо проникнути до торпедного відсіку. Це відкрита шахта ліфта, але в ній є сходи.

Вони наблизилися до краю шахти безпосередньо під люком. Костас уже збирався ступити на верхню сходинку, та раптом зупинився й пильно подивився на одну з труб, що вела з гідролокаційного відсіку донизу. Змахнувши наліт, що вкривав трубу, він побачив кілька червоних дротів, примотаних до металу ізоляційною стрічкою.

— Почекайте тут.

Із цими словами Костас знову попрямував до гідролокаційного відсіку. Час від часу він зупинявся, аби стерти білий наліт. За декілька секунд він знову з’явився у проході.

— Як я й підозрював, — сказав він, — дроти ведуть до рубильника на пульті управління. Це однополюсний перемикач, за допомогою якого можна пускати струм двома окремими ланцюгами. Гадаю, що наш приятель провів дроти до торпедного відсіку та підключив їх до однієї чи двох боєголовок. Вибух розірвав би човен на шматочки, і нас разом із ним.

Костас почав обережно спускатися шахтою, відстежуючи напрямок прокладених дротів. Джек і Катя повільно рухалися позаду. Наліт на всіх поверхнях притишував звуки кроків, але глухе відлуння все одно розносилося шахтою. Здолавши половину шляху, вони зупинилися та крізь люк оглянули офіцерську кают-компанію. Ліхтарі висвітлили ще одну сцену безладу: по всьому приміщенні було розкидано пакети та постільну білизну.

Костас нарешті досяг дна шахти.

— Аварійне освітлення працює й тут, і це добре, — сказав він.

Відсік було заставлено скринями та полицями; у віддалений