Підняти вітрила! - Раду Тудоран

Попереду з'явився маленький рейд, амфітеатром здіймалася сила-силенна будинків — одні маленькі, мов коробочки, інші — мов палаци з вежами й терасами, усі розмальовані в веселі кольори.

— Це Терапія, — сказав Антон, — по-грецьки означає здоров'я. І справді, повітря там виліковує дуже багато хвороб, уявних чи справжніх. У Терапії гайнують час багаті турки.

Праворуч відкрилася широка бухта, така сонячна, аж очі сліпило. На її березі іскрилося ще одне містечко, з такими самими веселими будиночками, що губилися між платанами з велетенськими кронами.

— Прибуваємо в Буюк-Дере. Тут ми зупинимось, — сказав капітан. — Готуйтеся кинути якір і спустити вітрила! Гей, Герасіме, на дві чверті праворуч!

Чим далі вони заходили в голубу затоку, тим хвилі Босфору меншали, аж ось вода стала гладенька, мов дзеркало, і чиста, мов сльоза. Перед ними стояло багато вітрильників і баркасів, ніби дрімали на якорях. «Сперанца», діставшись до них, теж кинула якір. Тієї ж миті від берега відчалила шлюпка, за кілька хвилин на палубі з'явилися два турки в чорних штанях, у довгих до колін сюртуках, застебнутих наглухо, у червоних фесках, обидва в окулярах і з щетинистими обличчями.

— Маєте товар для Стамбула? — спитав один.

— Є хворі? — спитав другий.

Один був митник, другий — лікар. Не довіряючи словам капітана, обидва взялися за свої справи. Митник спустився в каюту, перевірив документи на вантаж, а потім заходився нишпорити всюди, ніби шукав, до чого причепитися.

— Треба дати бакшиш! — прошепотів Герасім капітанові.

— Не дам я їм нічого. Вони що, не одержують платні від султана? — відповів той.

Антон не знав, що тоді султанові доводилось дуже скрутно з грішми, він місяцями не видавав платні службовцям, більше того — неспроможний був заплатити навіть проценти по державній позиці.

Поки митник рискав по кораблю, не розуміючи, чому затримуються з бакшишем, лікар зібрав людей на носі, звелів усім роздягнутися до пояса, вивчив Герасімове татуювання, заглянув під повіки, велів кожному роззявити рота.

— Треба дати бакшиш! — знову прошепотів стерновий.

Антон знизав плечима, а побачивши, що гості й досі чекають, показав їм на трап, примовляючи за турецьким звичаєм:

— Ефенді, я дуже вдячний, що ви потрудились прийти сюди. Не смію затримувати на каву, бо вас чекає багато справ.

Обидва чиновники пішли, щось розлючено бурмочучи.

Антон весело усміхнувся і сказав:

— Хлопці, зав'язуйте вітрила, бо, видно з вітру, нікуди ми поки що не підемо, а зійдемо на берег. Ісмаїле, — звернувся він до кока, — якщо хочеш додому, то йди на дебаркадер, там є пароплави…

— Я нікуди не йти! Я стояти, вартувати палуба! — сказав турок, не вдаючись до детальних пояснень.

Герасім підвів шлюпку до тераси, що витяглась, мов дебаркадер; Крістя, який, відколи зайшли в Босфор, не сказав ні слова, а тільки дивився на все довкола, погладжуючи бороду, дістав з-за пояса топірець і загородив його лезо в дошку пристані, почорнілу від часу.

— Наша смерека! — І його голубі очі затяглися смутком.

— Ніби ніде більше в світі смерек нема! — пирхнув Хараламб.

— Є, але нашу я впізнаю будь-де!

— Хлопці, тут ми можемо випити кави й трохи причепуритись, — сказав капітан на пристані, — бо турецькі кав'ярні водночас і перукарні.

І справді, поки принесли каву, перукарі, які ніби тільки й чекали відвідувачів, заходилися їх стригти й голити. За кав'ярнею товклася зграя собак. Побачивши їх, Негріле настовбурчився, але одразу ж збагнув, що не варто зв'язуватися з турецькими родичами, які втратили навіть слід собачої гідності, і тільки презирливо глянув на них.

— Ходімо, я вам покажу платан, якого ви навіть уявити собі не можете! — сказав Антон своїм супутникам.

Вони пішли вгору широкою вулицею і на околиці містечка опинилися під деревом, яке займало півнеба. Стовбур його, високий, мов вежа, з чотири сажні завтовшки, був не суцільний, складався з семи чи восьми переплетених стовбурів. На вимитій дощами землі виднілися вузлуваті корені, покручені, мов гігантські змії, такі товсті, що їх не можна було б охопити руками. Вгорі кожна гілка здавалася величезним деревом, а всі разом вони утворювали справжній ліс. У старому стовбурі виднілися глибокі дупла, мов землянки, посипані рудуватою цвіллю, стінки їхні почорніли від диму. Пастухи приходили сюди переховатися від дощу й розводили погонь у дуплах, цілком байдужі до долі велетня.

— Ого-го, оце дерево! — вигукнув Мігу.

Решта не були спроможні й на таке. Навіть плотогон, який перебачив багато дерев у своєму житті, закам'янів і занімів від подиву.

— І скільки ж років може бути цьому велетню? — спитав Ієремія.

— Якщо вірити легенді, то майже тисяча… Ходімо пообідаємо, хлопці, — запропонував Антон Лупан. — Потім, якщо захочете, прийдемо сюди, посидимо трохи в затінку і навіть зможемо поспати.

Вони спустилися в Буюк-Дере, пообідали в таверні, а потім, як і сказав капітан, повернулись до платана, де лягли всі спати під наглядом Негріле аж до вечора.

Коли вони встали, небо зробилося голубе, мов глибоке море, а Босфор, не потривожений жодною хвилею, здавався здалеку оксамитовою завісою. Накочувалися запаморочливі запахи мирту, важкі хвилі яких залили весь обшир, мов гаряча лава вулкана.

— Ходімо звідси, бо це місце зачароване! — майже перелякано сказав Ієремія.

«Сперанца» підняла якір о четвертій ранку. Вода в протоці перед Терапією підхопила її, мов гірський потік, і жваво понесла на Стамбул.

— Mera реюма! — сказав Герасім від стерна. — Хай би так і несло!

— Що таке мега реюма? — спитав Мігу.

— Велика течія. Тут вода