Боцман з «Тумана» - Микола Миколайович Панов

Оце все, що я взнав про причини дивовижного світла в горах. Я записав останню фразу розповіді Агєєва, коли наш бот проминув сигнальний пост біля входу до головної бази, пройшов лінію протичовнових бон і розвідники, які сиділи в кубрику, вже вибиралися на палубу, готуючись зійти на берег.

— Дозвольте бути вільним, товаришу капітан? — запитав Агєєв, побіжно в двох словах розповівши, як повернувся він на Чайчин дзьоб, за допомогою Медведєва і друзів-розвідників переніс до своїх пораненого Фролова…

Капітан Людов запитально поглянув на мене.

— Мені незрозуміло одне, — сказав я, ховаючи в кишеню олівець, — як міг так ризикувати цей майор Еберс? Пробратися одному до ворога, в чужій формі…

— Так, звичайно, Еберс ризикував, — задумливо сказав Людов, — але не забудьте: він був їхнім найкращим розвідником, його дальше просування прямо залежало від результату цієї справи. І почав він так вдало: знайшовши сірник, натрапив на слід загону, чудово використав можливість потрапити на Чайчин дзьоб…

— Але такий ланцюг збіжностей… — сказав я.

— А хіба ми заперечуємо роль випадковості? — поглянув на мене капітан. — Діалектика говорить: необхідність прокладає собі шлях крізь масу випадковостей.

— Ця сміливість безрозсудна. Як міг досвідчений диверсант віддатися, по суті, прямо в руки ворогам?

— Ви не зовсім праві, — ввічливо усміхнувся Людов. — Звичайно, майору не можна було відмовити у кмітливості. Коли англієць сів на площадці будівництва, майор зрозумів, що випадок сам іде до нього в руки. Але не забувайте, що риск у нього був, по суті, мінімальний.

Я дивився на Людова здивовано.

— План його був набагато простіший, ніж вийшло насправді, — говорив далі капітан. — Біля літака в засаді чекали єгері з собакою-шукачем, вони повинні були йти за Еберсом по п'ятах до самого Чайчиного дзьоба. Першої поразки майор зазнав, коли боцман, щоб замести сліди, пройшов по морському дну, позбувшись собаки-шукача. Пам'ятаєте, саме тоді майор уперше вирішив пустити в хід свої отруєні папіроси. Але, як ви знаєте, боцман не курив… Що лишалося робити? Агєєв проявив пильність, майор залишився без зброї, треба було, так би мовити, перебудовуватися на ходу. І Еберс перебудувався негайно. Навіть зовсім непередбачений випадок — появу в літаку цієї нещасної — він зумів повернути на свою користь…

— Але візьміть до уваги: саме на основі розповіді Еберса про те, як приземлився англійський літак, боцман зумів встановити координати заводу. А вся історія з Чайчиним дзьобом вчить нас бути ще пильнішими, намагатися передбачати будь-які підступи ворога.

Бачте, при всіх своїх хороших якостях старший лейтенант виявився в окремих випадках, я б сказав, занадто прямодушною людиною. Зате наш друг боцман з самого початку не зводив очей з майора, якому спала на думку остання блискуча ідея: одурманити своїми папіросами відразу двох наших людей, а за допомогою халата хоча б на п'ять хвилин відвернути від себе увагу, щоб виконати чудово розроблений план. І треба сказати прямо, — в цьому плані було передбачено все, крім одного…

Капітан Людов поклав свою вузьку руку на широке плече Агєєва.

— Він не передбачив, — майже ніжно сказав Людов, — що вступає в поєдинок з найкращим розвідником Північного флоту. І не тільки з найкращим розвідником, але й російським, радянським моряком, яким керує не жадоба нагород і підвищень, а безмежна любов до Вітчизни і священна ненависть до ворога…

Наш бот підходив до причалу. Все вужчою ставала смуга води, що мінилася райдугою нафтових плям між дощаним пірсом і бортом старого корабля. Агєєв відійшов од нас, став біля трапа. Таким і запам'ятався він мені назавжди: стрункий, високий, з пильними жовтуватими очима, які блищали з-під русявих брів. Кругле обвітрене обличчя усміхалося, прострелений Еберсом підшоломник був зсунутий на потилицю, завітна люлечка стирчала в зубах. Очевидно, боцман все-таки не втратив смаку до куріння…

Через декілька днів я зустрів старшого лейтенанта Медведєва.

Я йшов головною вулицею нашої північночорноморської бази — по гранітному проспекту, що вів до моста біля стадіону, звідки відкривається море, сталеві містки і легкі вимпели кораблів.

Старший лейтенант вийшов з дерев'яного двоповерхового будинку верхньої лінії, як завжди, прямий, неквапливий, насунувши на брови свого старого, старанно відпрасованого кашкета з емблемою, позеленілою від морської води. Він був не сам. Він обережно вів тоненького, блідого хлопчика в новому червонофлотському бушлатику, у безкозирці, насунутій на очі.

Батько й син ішли вулицею, зайняті якоюсь захоплюючою розмовою. Проходячи повз мене, Медведєв торкнувся козирка своєю широкою смаглявою рукою. І таким же рухом підняв руку маленький Медведєв, хлопчик з не по-дитячому серйозними, сумними очима, врятований з фашистської неволі, де бачив багато дивовижних і жахливих речей.

Вони йшли вулицею тихого полярного містечка підтягнуті і статечні, неначе нічого особливого з ними не трапилося. І мирно світило над ними неяскраве вересневе сонце, і майоріли на вітрі червоні вимпели, і морські хвилі розмірено набігали на скелі. Так само б'ються вони об безлюдний норвезький берег, де в кам'яних глибинах кипіло таємне напружене життя, а тепер лежать купи руїн, пінна вода хлюпочеться на місці знищеного ворожого об'єкта X.

І я знав: ні на секунду не припиняється героїчна робота наших людей. Знову йшли кораблі в океан битися з ворогами Батьківщини. З аеродромів у горах злітали наші літаки, щоб перехопити ворога, який мчав на бомбардування, бійці морської піхоти вмирали серед голих скель, кров'ю здобуваючи вже недалеку велику перемогу.

І герої-розвідники вирушали в нові походи, вступаючи в єдиноборство з розвідкою ворога, протиставляючи свою мужність, проникливість, ентузіазм її зловісній спритній роботі. Але тільки про деякі епізоди цього єдиноборства, можливо, зможу я колись розповісти читачеві.

— Мовчання — ограда мудрості, — любить говорити мій друг, капітан Людов.

Північний флот — Москва. 1943–1946.

— Не розумію! (англ.)