Маруся - Василь Миколайович Шкляр
Як? Як же їм тепер тікати без поручника, якщо вони самі присяглися, що винесуть його на руках?
— Нема на то ради, — сказав хорунжий Зелений. — Мусим відходити.
Петро Гультайчук у гарячці вдряпнув лице об колючий дріт, але навіть не чув, що його щокою стікає кров.
Важким кроком пішли вони у бік лісу, раз по раз озираючись на те місце, де, зібравшись у коло, ґелґотали денікінці. Знов ударили постріли, й цього разу втікачам здалося, що «никінці» стріляють уже не в повітря…
9
Вони трапезували на лісовій галявині, бо простора хата лісника Помазана виявилася тісною для такого поважного товариства. До того ж Ангел сказав, що коли всі закурять у хаті, то дим може підняти стелю. Рідко який отаманський склик збирав докупи стільки партизанських ватагів, як зібрав їх окружний з’їзд біля Германівки.
Один по одному прибули з охороною Ангел, Бугай, Лихо, П’ята, Голуб, Шум. Отаман повстанської Дніпровської дивізії Зелений, який саме подався до Кам’янця на зустріч з Петлюрою, прислав замість себе командира їхнього 2-го полку Василя Дякова. І нарешті — дехто очам не повірив — приїхала на білому коні в супроводі трьох козаків отаманша Маруся.
До цього з нею зустрічався лише Євген Ангел, хоча Маруся гуляла від Радомишля аж до Ружина й отамани вже начулися про неї не один міх байок, яким вірили мало. А як можна вірити, якщо навіть поважна житомирська газета «Громадянин» писала про Марусю, що це тридцятирічна селянка, котра пішки прийшла з далекого поліського села до Житомира й попросилася до штабу Галицького корпусу, аби на власні очі «побачити працю військового мозку». Здуріти можна!
Інший газетяр стрибнув ще вище — він написав, що на місце загиблого отамана Соколовського стала його вірна дружина Марія. Боячись, що ворог поглумиться над її мертвим чоловіком, вона возить його тіло з собою, «загрібаючи в землю лише на деякий час, коли доводиться спочивати між боями». Та коли отаманша іде в наступ, вона знов відкопує свого чоловіка й бере його на тачанку. Отже, виходить так, що «славний отаман Соколовський продовжує воювати з большевиками навіть після смерті», — пафосно завершував статтю борзописець, який, мабуть, не виходив з редакції далі за житомирські ресторації.
Селяни ж в околицях більше шепотілися про Марусині скарби, про кільканадцять возів золота, які вона, перепинивши секретний поїзд, відібрала у большевицьких командирів і закопала в лісі. Гомоніли також, що Маруся характерниця, тому її не бере куля; одного разу біля Потіївки отаманша таки потрапила в пазурі большевиків, червоний комісар хотів порішити її власноруч, та коли вистрілив у Марусю з револьвера, вона виставила вперед долоню і відвела кулю. Одні казали, відвела, інші твердили, що Маруся її впіймала, та потім, коли розтулила долоню, виявилося, що в руці в неї не куля, а жолудь. Оскаженілий комісар поставив проти отаманші цілий відділ солдатів, ті навели рушниці, пустили залп, та Маруся навіть не похитнулася. І тут уже одні казали, що солдати, побачивши перед собою красуню, навмисне стріляли мимо, другі заперечували, що ні, то Маруся так подивилася їм в очі, що в кожного здригнулася рука. Знетямлений комісар наказав зв’язати Марусю колодязною мотузкою і кинути в холодну, аби придумати їй якомога тяжчу кару, — можливо, спалити на кострищі, як це давно робили з відьмами. Та коли вранці він спустився в кам’яний льох, Марусі там не було. Зі стелі звисав зашморг з тієї мотузки, якою вчора по руках і ногах зв’язали отаманшу, і збожеволілий комісар сам поліз у петлю…
Ходила чутка, що Маруся чорнокнижниця, що вона знає магію давніх волхвів, справляє їхні відунські обряди, через те володіє такою чудодійною силою, якої не має жодна відьма. Але так казав той, хто не знав, що це дитя виросло в церкві й було ближче до Бога, ніж інші.
Бувалі в бувальцях отамани, котрі ставилися до тих оповідок з недовірливо-поблажливою усмішкою, тепер, одначе, їли Марусю очима, не приховуючи своєї цікавості й щирого подиву, — перед ними була не сувора відунка-язичниця і навіть не дебела войовнича молодиця, якою вони уявляли Марусю, а тендітне веснянкувате дівчисько, таке субтильне, що його, либонь, і кінь не чув під собою. Жеребець був ще той, тут нічого не скажеш, а вершниця — тільки й того, що вдягнута по-козацькому: в папасі, зеленій чумарці, в чоботях з острогами, бракувало тільки шаблюки. Та замість шаблі на поясі в неї висів австрійський багнет із золотим темляком, — і через того багнета з китицею на руків’ї бувалі в бувальцях отамани могли здогадатися, що Маруся подружилася з галичанами.
Вона теж поглядала на них з неприхованою цікавістю, чула ж раніше про Бугая, Лиха, П’яту, менше про Голуба та Шума й зовсім нічого не знала про Дякова, який і тут тримався осібно, замкнуто, мовчав, як німий. Хоча Дяков був серед них найстарший, переступив за тридцятку, але його кістляве, темне від щетини лице скувала холодна байдужість, він не встрявав у розмову, вуста його були стиснуті, як у мерця.
Пізніше, коли він нарешті озвався, виявилося, що Дяков росіянин, і Маруся подумала, що він соромиться розмовляти з ними по-московському, через те й мовчить, як без’язикий. Тоді вона ще не знала, що уральця Василя Дякова привіз у свої краї Данило Терпило, котрий згодом став отаманом Зеленим. Під кінець Світової війни вони потоваришували на Західному фронті, де штабний писар Терпило займався українізацією Путивльського полку — і так успішно, що привіз на Обухівщину уральця Василя Дякова боротися з большевиками.
Очоливши у Дніпровській дивізії полк, Дяков зажив такої гучної слави, що на нього розпочала полювання київська губернська чека. Дикими були ті лови. Чекісти дісталися навіть до його дружини з маленькою донькою, які жили на краю Росії, і привезли їх до Києва. Вони запроторили жінку з дитиною до Лук’янівської тюрми, щоб узяти на гачок отамана. Довідавшись про це, Дяков почав сушити голову, як визволити рідних з неволі. Через своїх людей він домовився про підкуп наглядачів «діда Лук’яна», які мали допомогти в’язням вислизнути за тюремні мури. Однак операція не вдалася — під час втечі дружину й доньку Василя Дякова
