Обережно, діти! - Марія Романівна Ткачівська

У цей час Лінка з Катрусею гралися глиною, «пекли» тістечка, ліпили глечики та інший посуд. Лінці так подобалося бавитися глиною, що вона навіть лягла у воду й почала натиратися болотом. Зробила собі глиняні підколінки, рукавички аж до самісіньких ліктів, шорти і навіть (щоб виглядати особливо привабливо) маску для обличчя. Я цього міг би й не бачити, але Катруся хотіла похвалитися своєю вихованкою. Вона так голосно репетувала, що в мене затремтіли ноги.

Поки ми змивали болото з ніг та з рук, у Лінки почало пекти личко. Я на цих жіночих штучках із болотяними масками не дуже знаюся. Довелося шукати Анетку: вона на всьому розуміється – у неї мама медсестра. Анетка пішла з бабусею і старшим братом на сіно. Залишилася надія на Ксеньку: вона ніколи на сіно не ходить.

Ксенька сиділа на порозі й малювала нігті. Моє прохання про допомогу з маскою вона сприйняла прохолодно. Це зашкодить її свіжоналакованим нігтям. «Чоловік часто мудріший від жінки, але цього їй не показує», – казав дід Орко. Я пообіцяв Ксеньці наступного року привезти з міста нову пляшечку лаку, але вона не погодилася:

– У тебе нема італійського. Бачиш, я ще й візерунок наклала. Правда, гарно?

Я не бачив у цьому нічого гарного.

– Ну то як, ідеш на допомогу?

– А що мені за це буде?

– Хіба тобі мало того, що я пообіцяв? – пробурчав я.

Ксенька таки нахаба!

– Хочу ще кілограм дорогих цукерок і нову губну помаду. Моя вже закінчується.

– Що? – мені полізли очі на лоба.

– Тоді дві губні помади.

– Я краще піду, – я розвернувся і подався до воріт.

– Гаразд, одну, – гукала мені в спину Ксенька.

– Пів, – обернувся я.

– Як це пів?

– Колись Бровко половину маминої з’їв. Другу половину можу подарувати, – защепив я за собою хвіртку.

– Згода! – доганяла мене Ксенька.

Мої очі ставали ще більші: де я візьму половину помади?

Поки ми прийшли, Лінка вже плакала. Личко почервоніло.

– У неї алергія, – прокоментувала Ксенька, оглядаючи «пацієнтку». – Їй уже нічого не допоможе.

– Як це не допоможе? – втрачав я рівновагу.

Я ледь не прибив Ксеньку. «Чоловік дужчий від жінки, але не повинен цього показувати». Спробуй тут змовчати! Ксенька має сказати «дякую» дідові Оркові.

– Дуже просто. Тепер її шкіра завжди буде червона, – спокійно промовила Ксенька. – Давай помаду, – звернулася вона до мене.

Я думав, що лусну зі злості. Лінка вхопила у пригорщі болота і кинула на Ксеньку.

«Стриманість і відсутність паніки», – повторював я дідові слова. Поки Ксенька набивала собі ціну, я вхопив Лінку й потягнув за собою. Хлопці бігли за нами. Степан гнав попереду.

Медпункт був відчинений. Лінка заховалася мені за спину. Я погладив її по голові й пригорнув до себе.

– Не бійся, я – з тобою!

– Я боюся, – потерла очі Лінка.

«Чоловік несе відповідальність за родину», – повторював я про себе. Я як ніколи почувався, ніби мені вже дванадцять.

Уся наша компанія (цього разу не дуже весела) закотилася у кабінет медсестри. Анетчина мама сиділа за столом у білім халаті та білому чепчику. Вона зняла окуляри й підвелася. Її очі покруглішали. Я не чекав, щоб мене запитували. Протарабанив усе, як було. Медсестра знову надягла окуляри.

– Це подразнення шкіри. Не хвилюйтеся. Страшного нічого нема. – Вона оглянула під лампою Лінчине обличчя і дала їй ковтнути якусь піґулку. Потім протерла обличчя прозорою рідиною й помазала якимсь мастилом. – Через чотири години дай їй ще одну піґулку, а другу – ввечері. Ось. – Медсестра поклала мені на долоню пакетик із двома піґулками.

Бабуся ввечері повернеться. Мені – капець!

– А чи можна швидше?

– Це вже від мене не залежить.

– Якщо треба грошей… – прошепотів я і глянув під окуляри.

– У тебе їх так багато? – відповіла пошепки медсестра й посміхнулася.

– Не знаю, – опустив я голову.

Я справді не знав, що мається на увазі «багато». Для Лінки мені нічого не шкода.

– Не хвилюйся, до завтра все буде гаразд, – медсестра поправила Лінці волоссячко і взяла за руку. – Якщо завтра будуть проблеми – приходьте. Грошей можеш не брати. Вони не лікують.

– Дякую.

Мені здалося, що мені вже цілих двадцять! Варто ще трохи підкачати біцепси. Цікаво, як почувається чоловік, коли йому справді двадцять? Треба не тільки щоранку чистити зуби, але й голитися. Добре, що мені ще не двадцять. Інакше я б уже був трохи застарий.

Тепер мене має поважати Софійка! Мені здається, що в мені оселилася велетенська повітряна куля, я лечу на сьоме небо й знову щасливий! Щасливий тим, що маю село, друзів і що Лінка називається Лінка, а не «Соні Еріксон», і що я спробував бути фундаментом. Треба буде розказати про все дідові Оркові. А якщо він скаже, що я залишив Лінку напризволяще, коли пішов грати в футбол? Хіба це відповідальність?

Ксенька стояла біля дверей і ображено скривила губи. «Чоловіки повинні мати очі, щоб їх не перехитрили жінки», – казав дід Орко. Так і вийшло. Тільки Ксенька не знає, що я не піддався на її жіночі штучки. Я взяв Лінку за руку, і ми вийшли на вулицю. На прощання Лінка показала Ксеньці кулака.

– А де мої цукерки? – глумилася Ксенька.

Ні! Вона таки нахаба! Досить того, що мене ледь не задушила, сьогодні – обдурила, а ще думає, що мудріша від мене. Все ж я вирішив віддати їй обіцяне. До нас приєднався Павло. (Він ще досі пам’ятав два зламані зуби, хоча я сам казав йому, що не можна бути злопам’ятним.)

У Лінки є майже колекція із восьми цукеркових обгорток. Ми з Павлом накручували на камінчики газетний папір і запаковували в обгортки. Готово!

Ми склали все в пакетик і повісили Ксеньці на ворота. Звідки ми знали, що перша його побачить Ксенчина бабуся і захоче покуштувати цукерку!

Я вже шкодував за помсту. Жінкам таки треба прощати!

Сьогодні я дуже погано спав. «Погано» – це ще сказано м’яко. Гіршого сну в мене не було ніколи. Мені наснилося, що дід Орко помер. Перед тим ми сконструювали новий літак і я навчився крутити ним сальто. Пам’ятаю, як дід хвалив мене і по-чоловічому