Обережно, діти! - Марія Романівна Ткачівська

Бабуся поставила на стіл велику миску вареників. Анетка присунулася ближче. Бабуся поклала кожному в тарілочку сметани. Таких смачних вареників я ще не їв ніколи. Вони в сто разів смачніші, ніж смажена риба.

Я зізнався дідові Оркові, що був боягузом. Мені було соромно, що не міг засилити на гачок слизького й гидкого черв’яка і що мені стає шкода рибу, коли вона зачіпається за гачок.

– Риба для того є, щоб її ловити, – пояснив дід. – А мужність приходить до кожного з роками. Я колись боявся жаб. Думав, що вони – маленькі варани, які можуть проковтнути навіть корову. Мені не соромно. То чого тобі має бути соромно?

– Але ж це тільки черв’як. Анетка – дівчинка й не боїться.

– Вона виросла в селі, а ти – в місті.

Хіба я винен, що мій тато не залишився жити в селі?

Я не міг не погодитися з дідом Орком. Я знову сидів під його високими полицями і читав про літаки.

– А чому ви вирішили стати конструктором?

– Мені завжди подобалася техніка. Коли я був малий, мені дід змайстрував дерев’яний літачок. Одну дівчинку дратувало, що вона такого не має. От вона й кинула його у вогонь, коли ми пекли на пасовиську картоплю.

– Так могла б зробити тільки Ксенька.

– Тоді ще Ксеньки не було. – Дід поплескав мене по плечу. – Але була інша Ксенька, яка досі на мене сердиться, що я з нею не одружився.

– То, напевно, баба Настка або Ксенчина бабуся, – покрутив я мізками.

– Жінкам треба прощати, – сказав дід.

– Чому прощати?

– Бо чоловік – дужчий, розумієш? Він тільки про це не каже жінці. Жінка – слабка істота, вона тільки не хоче цього визнати. Хіба твоя бабуся хоче визнати, що вона слабша від діда?

– Ні!

– От бачиш. А дід цього їй не каже і все одно допомагає. Чоловік часто мудріший від жінки, але цього їй не показує. Тільки тссс, про це – нікому! – Дід Орко приклав палець до губів. – Чоловік має бути справжнім дипломатом. Таємниця!

– А що таке дипломат?

– Дипломат – це той, що все бачить, але не все каже. Казати треба тільки мудре.

– Моя баба іноді каже дурне. Особливо тоді, коли свариться з дідом.

– У сварці часто люди кажуть дурниці, а потім шкодують.

– А чому тоді люди сваряться?

– Щоб досягти згоди.

– Хіба не можна досягти згоди без сварки?

– Можна, але іноді не вистачає стриманості. Якби всі так думали, як ти.

– Стриманість – це також таємниця чоловічого успіху?

– Стриманість і відсутність паніки. Бачиш, ти вже все знаєш сам. Іди, запустимо літака.

Я не знав, що цей літак літає! Дід Орко поклав його на столик, що стояв на подвір’ї. Дід тримав у руках пульт. Моє серце бухало, як скажене. Невже вийде!

– Три, два, один, пуск! – скомандував дід, як при запуску «Челенджера».

Я ніяк не міг повірити! Літак піднявся й полетів. Він летів над кущами, над яблунею, навіть над хатою. Я боявся дихати!

– А перекидатися він вміє?

– Звичайно, вміє, – засміявся дід. – Дивися!

Літак викрутив кілька поворотів і перекинувся у повітрі. Раз! Другий! Третій!

Я тільки тепер дізнався, що таке сьоме небо!

– Як ви так навчилися?

– Дуже просто: перше – треба хотіти, друге – треба любити все, що ти хочеш. Тоді все вдасться! От тобі й таємниця!

– Діду, я також так хочу вміти.

– Спробуймо.

До моїх ніг припинився доступ крові. Усе пішло в голову. Мені стало гаряче.

Я боявся поворухнути пальцями. Але ще більше боявся показати своє хвилювання. «Стриманість і відсутність паніки», – повторював я про себе дідову таємницю. У мене це ще не спрацьовувало.

– Не бійся. Спочатку спробуємо вдвох. – Дід мене таки розкусив. – Страх – це непевність. Щоб навчитися його долати, треба багато тренуватися. Так як і біцепси. – Дід узяв мою руку у свою. – Тисни тут, а потім – тут. Це – вгору, а – це вниз!

«Майже гонки», – подумав я.

– А де – сальто?

– Мертву петлю будемо тренувати тоді, коли у тебе вже все вийде.

– Вааааау! Він піднявся! Ви бачите, він піднявся! У мене вийшло! Вийшло! Це навіть цікавіше, ніж гонки!

– Я казав, що здивую тебе!

Ми складали літак у комору, і мені не вірилося, що я зміг сьогодні літати.

– Я хочу бути таким, як ви. Скажіть, у вас ще багато таємниць?

– Тільки дві.

– Тільки дві?

– А коли ви мені їх скажете?

– Одну сьогодні, а одну ти повинен віднайти сам.

– Сам? Але я не зможу!

– Зможеш, коли прийде час. А тепер біжи додому: чоловік – фундамент і має завжди нести відповідальність за родину. Таємниця! Сьогодні ти мусиш нести відповідальність за Лінку. Її ж на тебе залишили. Хіба не так?

– Так, – опустив я голову. Чоловічих таємниць не завжди легко дотримуватися.

Дід подав мені руку і попрощався зі мною, як із дорослим чоловіком.

Я не все розумів, що казав мені дід Орко. Але мені навіть здалося, що я сьогодні підріс, і тепер уже буду стояти на фізкультурі ближче до переду. Я перебіг дорогу і шмигнув крізь хвіртку. Я мав стати фундаментом для своєї колонізаторки. Відповідальність – то чоловіча справа!

Знаю, що обіцяв узяти Лінку з собою. Досі у мене не завжди виходило. Сподіваюся, ви мене розумієте. Але сьогодні все було по-іншому.

Я зрадів, що до Ксеньки приїхала її двоюрідна сестра з міста. Нас із Лінкою запросили в гості.

– Лінка? Яке дивне ім’я. Чому її так назвали? – підійшла до нас Катруся.

– Так сподобалося моїй старшій сестрі.

– А чому ти їй не придумав щось інше?

Тоді б вона називалася «Самсунґ» або «Соні Еріксон». У кращому разі я б назвав її щось на зразок «Маня» на честь Анетчиної кішки або «Філька», як Нельчиного папугу.

– Лінка – це Аліна? – запитала Катруся.

Звідки вона все знає?

– У мене в дитячому садку є Аліна, – відповіла Катруся. – Її називають Алінка.

– «Лінка» мені більше подобається, – вигороджував я ім’я своєї меншої сестрички.

– Мені байдуже, – знизала плечима Катруся. – Можна я з нею буду гратися? – запропонувала вона.

– Ну, якщо ти будеш гарно з нею поводитися… – відповів я.

А що я сам залишився на господарстві, то дозволив Катрусі піти з Лінкою до потічка. Врешті– решт їй потрібне жіноче товариство. Недалеко ми з великими хлопцями грали в футбол, поки ті пасли корову.

На воротах стояв