Обережно, діти! - Марія Романівна Ткачівська
– Вони думають, що це землетрус? – глянув я на діда.
– Напевно, – всміхнувся дідусь і поскладав їх руками в банку.
Берег був невисокий. Я глянув у воду. Хвильки стрибали по камінцях і бігли вниз.
– Не бійся, тут неглибоко, – заспокоїв дідусь.
– Я зовсім не боюся, – відповів я.
Я весь час тримав за руку Лінку. Швидше б прийшли дівчата.
Дідусь розклав вудки, примостив розкладні кріселка і почав зачіпляти на гачки черв’яків. Я відвернувся.
Саме на це надійшла Анетка. Ксенька спить ледь не до обіду. Хлопці, мабуть, теж проспали.
– Давайте я, – запропонувала вона дідусеві. – Я Тарасові завжди допомагаю.
– Бери, – відповів дідусь і передав їй банку з черв’яками.
Анетка встромила два пальці в банку, витягла товстого черв’яка і відразу засилила на гачок.
– Хочеш спробувати? – запитала вона мене.
– Я? Я трохи зайнятий, – відповів я.
Я справді був зайнятий Лінкою.
– Я хочу, – почала Лінка.
– Це не жіноча справа, – заперечив я. – Ти ще мала.
– Не мала, – відповіла Лінка й попрямувала до Анетки.
– Хочеш, я навчу тебе? – відразу запропонувала свої послуги Анетка.
– Хочу, – Лінка запустила руку до черв’яків.
– Ви зараз мені всю рибу розженете, – кинувся відразу на допомогу дідусь. – Давайте, цю чоловічу роботу я зроблю сам.
Я ще ніколи не ловив рибу. Дідусева верхоплавка була у відрі перша. Я не йшов дивитися. Лінка не могла натішитися. Я відразу зрозумів, що таке «риба клює» і чому поплавок іде під воду.
– Ввечері будемо їсти смажену рибу, – сказав дідусь. – А зараз кожному по шматкові хліба.
Дідусь постелив скатертинку. Ми посідали навколо хліба з маслом та огірків.
У мене не було апетиту. Лінка відразу з’їла всі яйця. Анетка сказала, що не хоче. Коли дід припросив ще раз, вона з’їла і свій, і мій хліб. Павло з Дмитриком прийшли аж тепер. Вони відразу приєдналися до сніданку.
Лінка задрімала. Дідусь поклав їй під голову подушечку, яку завбачливо прихопив із собою, і накрив бабусиною хусткою. Я вирішив також трохи відпочити від риболовлі. Вдома я півроку ходив на плавання. Тому плавати я вже трохи вмів. Дмитрик також. У Павла ще ніяк не виходило.
– Плавайте тільки біля берега, – просив дідусь.
– Добре, – відповів я. Я ніколи не жартував з водою.
Я скинув шорти й побіг берегом вниз. Дмитрик увійшов у воду перший. Ми з Анеткою йшли за ним. Спочатку вода здавалася холодною. На тілі виступила гусяча шкіра. Я нікому про це не казав. Вода була чиста. Біля самісінького берега плавали мальки. Я присів і хотів спіймати хоча б одного рукою.
– Ти краще зроби їм криничку, – запропонував Павло.
Ми робили її разом. Вигрібали долонями каміння і обкладали ними криничку. Вода швидко очистилася, і кілька малюсіньких рибок прийшли до нас у гості. От би Лінка бачила!
Я перший ліг на воду. Вода була трохи холодніша, ніж біля берега. Мені не було холодно. Майже не було. Дмитрик плив за мною.
– Іди до нас, – кивнув я Павлові.
Павло не наважувався. Я вернувся до нього. Спочатку я спробував навіть пояснити йому щось із того, що мені пояснював учитель із плавання. Павло затнувся і не йшов. Він просто боявся. Колись він, коли був малий, учився плавати і пішов під воду. З того часу у воду не заходить.
Анетка хлюпнула на нього водою.
– Боягуз! Боягуз! – гукала вона.
– Ніякий я не боягуз, – бурчав Павло.
Він розсердився і хотів уже йти геть.
– Сама ти боягузка, – сказав я і взяв Павла за руку.
– Іди зі мною.
Я сам не сподівався, що Павло піде. Він навіть пустив мою руку і йшов сам.
– На глибоку воду не йдіть, – кричав з берега дідусь. Якби тут була моя бабуся, її б уже відливали.
На березі сиділи якісь старші дівчата й голосно сміялися.
Ми лягли на воду. Павло також. За мить Павло зник. Ми перелякалися і кинулися його рятувати. Я пірнув перший. Точно так, як учив мене мій учитель. «Коли хтось тоне, треба хапати за волосся», – згадав я його слова. А якщо голова лиса? У воді не видно, чи я зблід. Ми зустрілися з Дмитриком під водою. Павла не було. Ми випірнули одночасно. Павла побачили посеред річки. Він щосили бив руками по воді й плив до нас.
В одній його руці була якась шматина. Ми все зрозуміли, коли Павло доплив до нас. Якби у воді він не загубив плавки, ніколи б не навчився плавати.
Павло з Дмитриком пішли додому. Я з Анеткою попрямував до дідуся.
Ми знову сіли рибалити.
– І я хочу, – почала нити Лінка.
– Хочеш ще спати? – спитав дідусь.
– Не хочу спати! – заперечила вона.
– Добре, іди до мене, – сказав дідусь і посадив її собі на коліна. – Тільки тихенько, щоб риба не чула, – приклав він палець до рота.
Як тільки риба знову з’явилася на гачку, Лінка заплескала в долоні й побігла до відра.
Я сидів і дивився на воду. Мені вже хотілося йти додому. Певно, мій гачок рибі не подобався.
– Перевір черв’яка, – порекомендував дідусь, кидаючи у відро чергову верхоплавку.
Я спробував перевірити. Черв’як був слизький і холодний. Хоч би хтось був із хлопців!
– Давай я, – розкусила мене Анетка.
Вона швидко поправила черв’яка і закинула у воду.
– Дивись, клює! – заверещала вона й смикнула за вудилище.
На гачку заблищала маленька рибинка. Мені щось бухнуло в грудях. І захотілося сісти на траву.
Лінка не могла дочекатися, поки Анетка зніме рибку з гачка. Вона стрибала навколо Анетки й пищала з радості. Щойно риба торкнулася відра, Лінка тішилася ще більше. Вона так підстрибнула, що відро з верхоплавками покотилося у воду. Я не біг рятувати рибу. Мені перестало бухати в грудях. Я побіг до води і приніс порожнє відро.
– Ось! Я спіймав його, – полегшено всміхнувся я і подав його дідусеві.
Лінка розплакалася.
Дідусь узяв її на руки і пригорнув до себе.
– Завтра ми наловимо ще більше.
– Не хочу завтра. Хочу сьогодні, – хлипала Лінка.
– Сьогодні вже пора додому, – пригорнув дідусь до себе Лінку і взяв на руки. – А ви, дорослі, – звернувся дідусь до нас з Анеткою, – збирайте речі.
– І я доросла, – хлипала Лінка і заховалася дідусеві у плече.
На ціле подвір’я пахло чимось смачненьким. На порозі дідусь передав бабусі сонну Лінку.
– А де ж ваша риба? – посміхнулася бабуся.
– У річці, – всміхнувся дідусь. – Давай
