Посол Урус-шайтана - Володимир Кирилович Малик

Потім гукнув Яцькові:

— Ти все зрозумів, що я тобі наказував?

— Так.

— Дивися ж — без витівок! Побачу на полі бою — відшмагаю, як хлопчиська, при всіх! — Він здерся на скелю, окинув поглядом поле бою і махнув рукою. — Вперед, друзі!

Загін вибрався із засади й помчав у долину на допомогу товаришам…

Яцько примостився на вершечку скелі, не дуже турбуючись тим, що його можуть помітити ворожі стрільці з луків, бо непохитно вірив у перемогу повстанців. Хоча вже сутеніло, йому ще добре було видно всю долину, що мала в довжину більше як півмилі. Ближче до нього, кроків за двісті, Чорнобородий робив відчайдушні спроби прорватися крізь ворожі лави. Загін Арсена врізався з тилу. Вороги похитнулися, але, побачивши підкріплення, що сунуло з боків, стали спинами один до одного і почали відчайдушно відбиватися від повстанців.

Яцько здогадався, що то були не слуги Ферхада чи Гаміда, а добре озброєні й вишколені воїни, які протиставили великій кількості повстанців виучку і військову майстерність. Вони сплутали всі розрахунки Чорнобородого. Хоча багато їх упало на полі бою, решта затримувала повстанців до того часу, поки не прибуло свіже підкріплення.

Ряди повстанців швидко ріділи.

У Яцька стислося серце, коли він побачив, як дві ворожі лавини, що виринули з засідок, оточили повстанців з усіх боків. Почалася ще лютіша битва. Звенигора зі своїм загоном міг би випорснути з кільця, але, мабуть, не думав про це, бо врубувався все глибше в стрій яничарів, і полиск його шаблі наводив жах на ворогів: вони розступались перед ним, як отара перед розлютованим биком. Поряд з ним ішли Якуб з Ісметом, і ця трійка, мов клином, розколювала густі лави нападників.

Та сонце зайшло, і в глибокій гірській ущелині стало враз темно. Все злилося в Яцькових очах, і тепер йому здавалося, що то копошиться великий мурашник. А згодом імла чорною пеленою окутала і його. Долітали тільки страшні крики ошалілих людей, брязкіт зброї та стогін і прокляття поранених.

Поволі гомін бою почав ущухати, а в серці хлопця наростала тривога. Він уже не тішив себе думкою про перемогу повстанців, бо занадто нерівні були сили. Залишалося одно: сподіватися, що хто-небудь із своїх урятується і він не зостанеться самотній у цій кривавій долині.

Та ось до його слуху долинув Арсенів голос:

— Яцьку, тікай! Не жди нас! Тікай!

Яцько здригнувся і напружив усю увагу, намагаючись хоч що-небудь побачити внизу або ще раз почути голос старшого друга. Та більше нічого не почув і не побачив. Битва закінчилася. Запанувала тиша, яку вряди-годи порушували передсмертні хрипи умираючих та радісні крики переможців.

Що ж робити! Тікати з Златкою подалі від цього страшного місця? А як же Арсен? Може, він, поранений, лежить десь під кущем і чекає на допомогу?

Златчині плечі здригалися від нечутного ридання.

— Всі наші загинули, — чи то ствердила, чи запитала вона.

— Може, й ні, — утішав її Яцько, — стемніє, піду подивлюся…

Ця думка — піти подивитися — виникла раптово і не давала спокою хлопцеві. Він ледве діждався хвилини, коли в долині стихла метушня переможців, які зносили своїх поранених до вогнищ, що запалахкотіли під горбами, осторонь від поля бою.

Здалеку було чути, як перегукуються вартові.

Наказавши Златці нікуди не відлучатися, Яцько сповз зі скелі і улоговиною, поміж кущами, поплазував на бойовище.

Більше години никав він там, намагаючись серед багатьох трупів розпізнати Арсена. Ніч була темна, від далеких вогнів долітали слабкі відблиски. Хлопець піднімав голови вбитих, повертав до вогню і тихо опускав на землю: Арсена ніде не знаходив.

Де ж він? Може, поранений і в полоні?

Здобувши повну перемогу, ворожі вояки повмощувалися довкола вогнищ на спочинок. Лише кілька вартових бовваніло довкола табору.

Яцько обережно підкрався ближче і заліг під кущем. Почувся тихий стогін, що долетів з мороку ночі, а вслід за ним груба лайка:

— Буду я ще шукати для тебе воду, собако! Здохнеш і так до ранку! Замовкни, а то прикінчу, негіднику!

Кому це так відповідає вартовий? Напевно, не своєму пораненому, а полоненому повстанцю.

Яцько шуснув попід кущами й опинився насупроти вартового, котрий сидів на камені, підмостивши під себе якусь лахманину. Перед ним у неглибокому ярку, виритому дощовими потоками, лежало кілька зв'язаних бранців. Яцько не міг розпізнати, чи серед них був Арсен, бо найближче вогнище вже почало пригасати.

Серце хлопця забилося швидше. Отже, не всі повстанці загинули! Може, й Арсен серед них, адже в самому кінці бою був ще живий.

Він задумався: як же допомогти полоненим визволитися?

Найпростіше — вбити вартового. Спершу так і хотів зробити: підкрастися й ударити ятаганом по нахиленій шиї. Але той міг крикнути, зчинити тривогу — і тоді все загине. Ні, так не годиться. Може, почекати, поки засне?

Та вартовий, мов на зло, не засинав, а тихо мугикав собі під носа якусь пісеньку, погойдуючись з боку на бік.

Яцько був у розпачі. Час ішов, минав безповоротно. Перед ранком зійде місяць, і тоді взагалі нічого не зробиш. Треба на щось зважитись! А на що?

Витягнувши ятаган, юнак поволі поповз уперед, завмираючи при найлегшому шорохові. Серце лунко калатало в грудях. Від хвилювання спітніли руки і пересохло в роті. Це ж він уперше в житті має вбити людину! Хай і ворога — та все ж людину!

Однак убивати не довелося. Вартовий заворушився, підвівся і поколивав до вогнища, на ходу збираючи сухий хмиз. Яцько полегшено передихнув, миттю пригинці перебіг відкриту місцину і плигнув у яму. Скотившись крутим схилом на дно, ударився обличчям об щось тверде.

— Що за диявол тут товчеться! — почувся голос.

— Арсене! — прошепотів Яцько. — Це ти? Живий? Не поранений?

— Яцько? — зрадів козак. — Як ти сюди потрапив? Сам знайшов чи, — в голосі почулася тривога, — привели?

Яцько не відповів. Гарячкове намацав зв'язані руки і ятаганом розрізав вірьовку.

— Швидше! Поки нема вартового, тікаймо!

— Тут ще, крім мене, Ісмет і Якуб. Ісмет поранений. Дай ятаган!..

Він швидко звільнив від пут товаришів і виглянув із ями. Вартовий повертався назад.

— Жаль, не встигнемо вшитися до його приходу. Доведеться відправити до прабатьків! Ти ляж, Яцьку, ми з Якубом самі. Якщо зчиниться тривога, тікай, не чекаючи на нас!

Арсен і Якуб причаїлися в тіні під каменем. Вартовий, нічого не підозріваючи, вмостився на своєму джеббе і солодко позіхнув, заплющивши від задоволення очі. В ту ж мить шорсткий вовняний кляп затулив йому рота, а міцні руки здушили шию. Вартовий заборсався, намагаючись вирватись, захарчав, але швидко замовк.

— Гайда, друзі! — шепнув Арсен і