Серед дикунів Нової Гвінеї - Микола Миколайович Міклухо-Маклай

Велика громада оточила нас на доброму віддаленні; всі розсілися та порозлягалися в найрізноманітніших позах, описати які було б дуже важко, та й однаково це не дало б ясного уявлення. Жінки та дівчата шукали в зачісках чоловіків воші, яких вони розкушували зубами й, мабуть, ковтали. Я роздав сьогодні жінкам по кілька смужок червоної матерії та трохи бісеру, який я відмірював чайною ложкою, даючи кожній по дві ложки. Кожна діставала своє і йшла, не просячи додачі (як звичайно роблять чоловіки), а тільки усмішкою й хихиканням виявляла своє задоволення. Тютюн, здається, подобався жінкам більше, ніж усе інше.

Туй хворий, і вечерю для родини й мене готували дружина з невісткою[32]. Стежачи уважно, як тубільці готували, розподіляли та споживали страву, я дивувався, як багато їдять папуаси. Не зажерливість, а справжня потреба змушує їсти так багато в країнах з недостатньою тваринною їжею. Тубільці, а надто діти, наїдаються до того, що їм просто-таки важко рухатися.

21 лютого

Почував себе дуже недобре, але побоювання за здоров'я Туя змусило мене піти до Горенду. Учорашні припарки допомогли: пухлина була менша й ще зменшилася, коли я притиснув її пальцями, причому з рани вилилося багато рідини. Повернувшись додому, я мусив пролежати весь день.

Сьогодні, коли я прийшов до Горенду, жінок не було. Впевнившись, що Тую краще, вони пішли працювати на плантації, куди йдуть звичайно на весь день.

Для дикунів жінки далеко потрібніші, ніж у нашому цивілізованому світі. У них жінки більше працюють на чоловіків, а в нас навпаки, з цим зв'язана і відсутність незаміжніх жінок поміж дикунами і багато старих дів у нас. Тут кожна дівчина знає, що матиме чоловіка: вони порівняно мало турбуються за свою зовнішність.

Повернувшись додому, я змушений був пролежати весь день.

22 лютого

Сьогодні я зробив цікаве відкриття. Проходячи повз хатину одного тубільця, я звернув увагу на те, що він робить. Перед ним стояли горнятка з великого кокосового горіха; дно одного з отвором посередині було вкрите шаром тонкої трави. Поставивши друге горнятко на перше, він з третього налив туди якусь темно-зелену густу рідину, що профільтровувалася через траву в нижнє горнятко. Коли я спитав його, що це таке, він відповів мені, подаючи шматок кореня: «Кеу»[33], — і показав мені, що, випивши цю рідину, він засне.

Хоч я не бачив листя цього «кеу», але я гадаю, що це не що інше, як полінезійська кава. Оскільки я знаю, досі було невідомо, щоб тубільці Нової Гвінеї вживали кави.

24 лютого

Не знайшовши Туя в Горенду, я подався на плантації, гадаючи знайти його там, і не помилився. Він сидів, незважаючи на палюче сонце, коло членів своєї родини, що працювали. Спровадивши його до селища, я лишився деякий час на плантації подивитись на спосіб обробітку землі. Я вже казав, що плантації папуасів дуже добре оброблені й що земля на круглих високих клумбах ретельно роздрібнена. Цього вони досягають, як я побачив, дуже простою, але важкою працею при допомозі двох найпримітивніших знарядь — звичайного загостреного кілка, понад два метри завдовжки, який тубільці звуть «удя», та вузької лопати завдовжки один метр. Процес обробітку полягає ось у чому: двоє, троє або й більше чоловіків стають у ряд і разом встромляють свої кілки по змозі глибше в землю, потім так само разом підіймають довгасту брилу землі, а після цього йдуть далі й вивертають цілі ряди таких брил. Кілька чоловіків кілками розбивають ці брили на дрібніші, за ними йдуть жінки, озброєні «удя сабами» — вузькими лопатами, розбивають більші грудки землі, роблять клумби й навіть розтирають землю руками.

27 лютого

Встав удосвіта. Припас собі живності, варених бобів і таро на цілий день і подався до Горенду, де, як умовились, я мусив найти Бонема та Дігу, які згодилися супроводити мене. Перев'язавши рану Тую, якому стало далеко краще, я спитав про Бонема. Туй відповів, що той пішов до Теньгум-мана.

— Де Дігу?

— Пішов з Бонемом.

— Тамо бор лея, — сказав я. Мені було тим більше прикро, що я не знав дороги до Коліку-мана. Напрям був мені відомий за компасом, але стежки тут такі примхливі, що, бажаючи потрапити на південь, ідеш, виявляється, часто на північ, потім, ідучи закрутами то на захід, то на схід, дістаєшся кінець кінцем до справжнього напряму. Бувають навіть такі випадки: стежка раптом кінчається, перед тобою розлягається вузький, але глибокий яр, унизу струмок, на другому боці суцільна стіна зелені. Куди йти, щоб вийти на дорогу? Стежка добре протоптана, багато людей нею пройшло, але тут їй кінець. Що ж виявляється? Треба, взявшись за дерево, що звисає над яром, спуститися до струмка, там знайти друге дерево, видертись на гілку, майже сховану в зелені, перейти на інше дерево й потім пройти до певного повороту та стрибнути на пень, що вже на другому боці яру, де стежка йде далі. Буває й так, що треба піднятись або спуститись за течією струмка, йдучи у воді, кроків на сто або двісті, щоб знову вийти на стежку. Такі загадки, які трапляються на дорогах, змусили мене зараз ще більше ремствувати на зрадників.

Не бажаючи показати, що мене можна дурити, я сказав, що сам знайду дорогу, й вийняв компаса. Тубільці відступили на два кроки, але все ж могли