Секретний фарватер - Леонід Дмитрович Платов

— Сескар майже поруч, — продовжував він прикидати, розгойдуючись на пологій хвилі. — Пости ССІЗ, звичайно, запеленгували повітряний бій. На пошуки уже поспішають катери, вилетіла авіація…

(Він не знав, не міг знати — і це було щастям для нього, — що “ЛА-5” і ворожий літак, маневруючи у повітрі, далеко ухилилися від курсу і Шубіна шукають зовсім в іншому місці).

Зненацька щось легенько штовхнуло в плече. Він швидко перевернувся на живіт. Хвиля гойднула, підняла його, і він побачив людину в яскраво-червоному смугастому жилеті. Людина плавала навстоячки, піднявши плечі і задерши голову. Шлема на ній не було. Видно було тільки стрижену круту потилицю.

Шубін зробив кілька рвучких помахів, щоб зайти з іншого боку. Він сподівався побачити юнака, який, обернувшись, підбадьорливо усміхнувся йому кілька хвилин тому. Ні! Поруч погойдувався мертвий ворожий льотчик У нього було просте обличчя, світлоброве, дуже вилицювате. Лоб навскоси перетинала рана. Вираз обличчя був здивований і хворобливо-жалюгідний, як майже у всіх мерців.

Мерця тримав на воді гумовий надувний жилет з подовжніми камерами.

Якщо куля проб’є одну з таких камер, інші і далі виконуватимуть своє призначення. Жабо-пелеринка підпирає підборіддя, тримає його високо над водою, щоб поранений чи непритомний не похлинувся. Та цьому льотчикові жабо було вже ні до чого.

Шубін відплив од нього і “ліг у дрейф”. Широко розкидавши руки, почав дивитися на небо. Небо, небо! Занадто багато неба. Ще більше, либонь, ніж моря…

Він примусив себе думати про хороше, про Вікторію. Восени, коли закінчиться навігація, вони підуть гуляти по Ленінграду. Як це буде? Ось він, спитавши дозволу, обережно бере її під руку, й вони йдуть. Куди? “Ходімо до Неви!” — запропонує вона. “О ні, — скаже він. — Надто багато води. Сьогодні щось не хочеться дивитись на воду!..”

Ху, яка нісенітниця лізе в голову! Це, мабуть, тому, що вона дуже болить, прямо розколюється на шматки!

Хтось, ніби граючись, пустотливо підштовхнув його плечем. А! Знову цей у червоному жилеті! І чого йому треба? Такий простір, місця вистачає.

Ворожий льотчик тримався перебільшено прямо, навіть мертвий плавав виструнчившись. Вираз його обличчя змінився. Погроза? Ні, посмішка. Мускули на обличчі розслабились, рот ощирився. Із нього стирчали два клички, довші, ніж інші зуби. Гримаса була зловтішна. Вона ніби промовляла: “Ага!” Шубін не хотів роздумувати над тим, що означає це “ага”. Він одплив од мерця, ліг на спину. Та через кілька хвилин той знову опинився поруч з ним. Мана якась! Вир тут, чи що, кругова течія?..

І хоча б не було цього жабо! Надто задирає підборіддя мерцеві. Той немовби регоче, просто захлинається, відкидаючись на хвилі в нападі беззвучного сміху.

Шубін примружився, по-дитячому сподіваючись, що мрець зникне. Але ні! Розплющивши очі, побачив, що той погойдується недалечко, і киває йому, і підморгує, і кличе кудись. Куди?..

Їм двом тісно в морі. Мрець мусить посторонитись!

Шубін спробував стягти з нього жилет. Та льотчик вислизав із рук або удавав, що хоче відплисти. Хвилювання стало дужчим. Хвилі то опускали, то підіймали обох плавців — мертвого і живого. Збоку могло здатися, що двоє матросів, які загуляли, обнявшись, упали за борт і в воді дотанцьовують джигу.

В останню мить Шубін згадав про документи. Геть із голови випало! Ще трохи і послав би льотчика з усіма його документами до морського царя. А цього не можна! Морському цареві нема діла до фашистських документів, зате вони напевне зацікавлять розвідвідділ флоту. А оскільки Шубін повинен з’явитися у розвідвідділ флоту…

Щось переплуталось у нього в голові. Та, згадавши про документи, він уже не забував про них.

Очевидно, дався взнаки чітко відпрацьований військовий рефлекс. Навіть у цьому незвичайному і важкому становищі, змучений, перемерзлий, з потьмареною свідомістю, Шубін чинив так, як завжди вчили його чинити.

Неслухняними, закляклими пальцями він витяг військове посвідчення льотчика і переклав у кишеньку жилета. Потім заходився розстібати ґудзики на жилеті, щоб витрусити з нього мертвяка. Особливо довго не вдавалося розстебнути останнього ґудзика. Нарешті Шубін упорався з ним.

Коли труп каменем пішов до дна, Шубін полегшено зітхнув.

Минуло ще кілька хвилин, перш ніж він згадав про жилет, який плавав поруч. Що ж, черепашку розкрито. Стулки її порожні. Він підплив до жилета і нап’яв його на себе. Усе-таки зайвий шанс!

Тепер принаймні можна не боятися корчів. Раніше він забороняв собі думати про них.

Кепсько тільки, що трофейний жилет не гріє. А холод уже почав проймати до кісток.

Було б тепліше, якби жилет був капковий. Жовта клочкувата капка схожа па вату і гріє, як вата. Щоправда, за дві чи три години вона намокає, стає важчою і тягне на дно. Та Шубін не збирався бовтатись у воді дві чи три години. Про це не могло бути й мови. Його повинні знайти і підібрати з хвилини на хвилину. Червону пляму жилета видно здалека.

Щоб відвернути свою увагу, він почав думати про далекі тропічні країни, де росте капка. Це ж така трава?

А може, чагарник? Ото, мабуть, тепло в тих місцях!..

На думку про теплі країни зробилося ще холодніше.

Холод звідусюди йшов до Шубіна, з усіх кінців Балтики, від усієї вихолодженої за зиму водної громади моря. Він обхоплював, зчавлював, стискував.

Щоб зігрітися, Шубін поплив навпомашки. Але дивно: чим енергійніше рухався, тим холодніше ставало. Він проробив дослід: схрестив руки на грудях, підібрав коліна до підборіддя. Ніби стало тепліше. Чи не нагрівається навколишній шар води теплом його тіла? Не треба підгрібати