Секретний фарватер - Леонід Дмитрович Платов

— На ремонті, товаришу адмірал.

— З оказією підеш. З посильним судном.

— Куди?

— У Кронштадт.

— У розвідвідділ флоту? — голос Шубін а став жалібним.

— А що я можу? Викликають! Розкажеш там, як і що.

— Ну що я розкажу? Доповідав уже заступникові начальника розвідвідділу, коли він прилітав. І рапорт, як звеліли, написав. П’ять сторінок, легко сказати! Чернеток стільки перечеркав! А тепер знову писати? Письменник я їм, чи що? Цілу канцелярію навколо цього “Голландця” розвели! Та мені, товаришу адмірал, краще двадцять разів у шхери сходити!..

— Чого ти мене вмовляєш? Треба!.. До речі, і моториста з юнгою прихопи! Лікар напише в госпіталь.

Дуже невдоволений, бурмочучи собі під ніс, Шубін пішов на пірс, а за юнгою послав Чачка.

Шурко Ластиков не брав участі у ремонті, тільки був при цьому — руки ще були забинтовані. Та язик його, на превелике задоволення всіх, не був забинтований. Юнга був бадьорий і веселий, як горобець. Умостившись верхи на торпеді, він — у котрий уже раз — смішив друзів розповіддю про те, як спритно ховався за тичкою від прожектора.

Чачко зупинився біля юнги. Обличчя його набрало сумовитого виразу.

Шурко здивовано замовк.

— Збирайся, голубе! — радист важко зітхнув. — З оказією в Кронштадт їдеш.

— У Кронштадт? Чого?

Чачко непомітно для Шурка підморгнув матросам.

— Списують, — пояснив він і зітхнув ще раз. — Списують тебе як недолітка з катерів…

Шурко стояв перед Чачком, засмучено кліпаючи довгими віями. Списують! Таки не дали довоювати. Самі, либонь, довоюють, а він…

Не сказавши ні слова, юнга круто обернувся і подався до житлових будинків.

— Розсердився, — пробубонів Дронін.

Хтось засміявся, а Чачко крикнув навздогінці:

— Командир чекає на пірсі!..

Застебнутий на всі ґудзики, з брезентовою валізкою в руці, Шурко розшукав командира.

— Ти що? — неуважно спитав той, стежачи як Степакова вносять на носилках по трапу посильного судна.

— Попрощатися, — тихо сказав юнга. — Списаний за вашим наказом, їду в тил.

Шубін обернувся:

— А набурмосився!.. Це з тебе пожартували, голубе. Не в тил, а в госпіталь! Полікують твої геройські опіки. Чого ж бурмоситись? Ех ти… Штурманеня! — і ласкаво провів рукою по його худенькому личку.

Матроси, що стояли довкола, усміхнулися. От і підвищили юнгу в званні! Із “гострозорого всієї Балтики” в “штурманеня” перейменували. І це годиться!

Шубін додав ніби мимохідь:

— До медалі Ушакова представив тебе. Може, медальку там одержиш заодно…

І завжди він, хитрюга, умів зайти з якогось несподіваного боку, ненароком підняти настрій, так що вже й сердитись на нього начебто було нічого!..

Всю дорогу до Кронштадта Шурко торохтів без упину, не даючи командирові скучати.

Медаль Ушакова — це добре! Юнга віддавав перевагу їй перед будь-якою іншою медаллю. Навіть, коли хочете, цінував більше, ніж орден Червоної Зірки. Адже цей орден дають і цивільним, правда? А медаль Ушакова — з якірцем і на якірному ланцюгу! Кожному ясно: власник її — людина флотська!

Шубін на знак згоди кивав головою. Та думки його були далеко.

У Кронштадті він півдня провів у розвідників.

Був уже вечір, коли помахуючи онімілою, забрудненою чорнилом рукою, Шубін вийшов із приміщення штабу. Зазирнув у блокнот.

Адресу Вікторії Павлівни Мезенцевої узнав у Селіванова ще на Лавенсарі. Вона жила в Ленінграді.

Що ж, гайнемо в Ленінград!..

Вікторія Павлівна сама відчинила двері.

— О!

Погляд її був здивований, непривітний. Та Шубін не збентежився. Перша фраза була вже заготовлена. Він зубрив її, ялозив весь час, поки добирався до Ленінграда.

— А я передати привіт! — бадьоро почав він. — Із шхер. Із наших з вами шхер.

— Ну що ж! Заходьте!

Кімната була маленька, трохи більша за оранжевий абажур, що висів над круглим столом. Згортки синіх синоптичних карт лежали скрізь: на столі, на стільцях, на дивані.

Господиня переклала карти з дивана на стіл, сіла і ретельно підібрала плаття. Це можна було зрозуміти як запрошення сісти поруч. Плаття було домашнє, здається, сіро-сталевого кольору, і дуже пасувало до її строгих очей.

А втім, Шубін майже не розглядів ні кімнати, ні плаття. Як ввійшов, так і не зводив погляду з її обличчя. Він знав, що це негарно, непристойно, і все-таки дивився не відриваючись — не міг надивитися!

— Хочете чаю? — сухо поцікавилась вона.

Він не хотів чаю, але церемонія чаювання давала можливість посидіти в гостях довше.

Спершу він збирався тільки побачити її, перекинутися кількома словами про шхери — і піти. Та зненацька його обдало теплом, як іноді обдає з морозу.

У цій кімнаті було так тепло і по-жіночому затишно! А за війну він зовсім відвик од затишку.

Тепер Шубін втішався чарівною інтимною обстановкою, ледь чутними пахощами парфумів, звуками жіночого голосу, хай навіть невдоволеного: “Вам міцнішого, чи не дуже?” Він немовби оп’янів від цього неміцного чаю, завареного її руками.

На секунду йому здалося, що вони чоловік і жінка і вона сердиться