Маруся - Василь Миколайович Шкляр
— А хто ж ти? Могол?
— Башкір!
— Як ти тут опинився? — спитав Станімір.
— Мая нє панімаєт.
— Як ти тут оказався?
— Савєт мєня паставіл.
— Да. Савєт пріказал, моя виполнял, — підтвердив другий азіат, який насилу ворушив розквашеними губами.
— І багато вас таких? — спитав Станімір.
— Мая нє панімаєт.
— Може, йому ще мізки прочистити? — подивився Мирон на Осипа.
— Нє нада, — сказав азіат. — Мая понял.
— Що ти поняв? — спитав Станімір.
— Ми красная самоабарона, — пояснив азіат. — Нас била много, асталось мало. Но мая в лудєй нє стрєляла.
— А в кого?
— Воздух стрєляла.
— Що з ними робити? — запитав Мирон.
— Вони полонені, — сказав Осип. — Там на сходах сидить сторож, у нього в’язка ключів. Думаю, тут знайдеться якась пивниця чи комірчина.
Азіатів повели в ратушу.
— А то хто? — скрикнув Михась Проців, кинувши кріса напереваги.
Усі обернулися в той бік, куди показував Михась. Від Царської площі до них поспішало двоє людей. Ще трохи — і вони впізнали отамана Льобковіца та сотника Верніша, котрі поїхали з генералом Кравсом на переговори до Бредова. Льобковіц аж присідав, так накульгував на праву ногу; Верніш був без кашкета, його волосся злиплося від крові.
У Станіміра йойкнуло серце. Де генерал?
6
У дорозі їх спіткала лиха пригода. Щойно автомобіль генерала Кравса виїхав на вулицю Олександрівську, поминувши похмурий пам’ятник тому-таки цареві Олександру ІІ, як із вікна найближчого будинку вилетіла бомба прямо їм під колеса. Якимось дивом авто і його пасажири вціліли, але вибух бомби, вочевидь, був сигналом — після нього з вікон і горищ кам’яниць забахкали постріли, від будинку біржі та з боку Купецького саду вдарили скоростріли.
Люди, які в паніці повалили навсібіч від Думської площі, притьмом заповнили й вулицю Олександрівську. Але й тут кулі цьвохкали не тільки поверх голів — на бруківку падали вбиті й поранені. Зойки та крики змішалися з брязкотом скла, що сипалося з вікон і крамничних вітрин.
Перед автомобілем генерала Кравса десь узялася вантажівка, яка загородила проїзд і заглухла — ні вперед, ні назад. Сотник Верніш вискочив з машини, щоб поквапити водія вантажівки, отаман Льобковіц і собі вихилився за дверцята, щось показуючи рукою, як раптом налетів відділ кінноти, високий жеребець грудьми звалив отамана Льобковіца на брук, ще один вершник збив з ніг сотника Верніша. Саме під ту хвилю, коли обоє борсалися між копитами схарапуджених коней, водій генерала Кравса угледів ліворуч на хіднику коридор для проїзду, шарпнув автомобіль у той бік і поїхав далі угору, не озираючись. А куди озиратися, якщо вітрове скло вже посипалося від осколків бомби й невідомо, чого та вантажівка опинилася перед ними.
На розі Садової їхній автомобіль перестрів денікінський роз’їзд.
— Кто такіє?
— Генерал Бредов чекає на мене у штабі! Прошу дати провідника! — вимогливо проказав Кравс.
Це подіяло. Вершники пошепталися, перекладаючи своєму старшині вимогу Кравса, і підсадили в автомобіль молодого корнета. Той весь час повторював лише одне слово: «Прямо».
По дорозі вони побачили колону піхоти та артилерійську батарею, біля цитаделі Арсеналу стояла польова кухня. Денікінці безперешкодно обсідали Печерськ.
Нарешті авто виїхало на Соборну площу[38] і підкотило до гімназії[39], у якій розмістився штаб командувача 7-ї піхотної дивізії генерала Бредова. Охорона чемно зустріла Кравса, його провели до просторої, добре освітленої зали й попросили зачекати. Невдовзі відчинилися двері, Кравс підвівся з крісла, і його довгобразе лице ще більше витяглося від подиву. До зали увійшли захекані галицькі старшини — отаман Виметаль, поручники Чехович та Онишкевич. Вигляд у них був такий, ніби за ними гналося сто вовків.
Вони розповіли, яким робом сюди прибилися, а Бредова все не було. Врешті-решт ад’ютант прочинив двері, пропускаючи поперед себе генерала та його штабних офіцерів. Бредов — чоловік легкої статури з яйцеподібною головою та кущиком вусів під носом — привітався за руку з генералом Кравсом, обидва вони назвалися за військовою формою. Коли всі посідали, Кравс спробував захопити ініціативу.
— Пане генерале! — почав він. — Війська Галицької армії після тяжких боїв звільнили Київ, вибивши з міста большевиків — нашого спільного ворога. Ми з вами є кадровими старшинами й мусимо бути поза політикою.
Бредов поблажливо кивнув яйцеподібною головою. Він трохи розумів українську, торік навіть послужив день і ніч у гетьмана Павла Скоропадського.
— Саґласєн, — сказав він. — І што?
— Оскільки ми воюємо проти спільного ворога, — вів далі Кравс, — то я прийшов до вас, щоб визначити демаркаційну лінію між нашими військами. Було б великою помилкою побити горшки в українській столиці.
— Как ви сказалі? — змінився з лиця Бредов.
— Побити горшки, тобто зіпсувати стосунки, — пояснив Кравс.
— Да прі чьом здєсь ґаршкі? Я нє понял, о какой сталіце ви ґаварітє?
— Я сказав — в українській столиці, — повторив Кравс.
Бредов силувано реготнув.
— Кієв — мать ґарадов рускіх, нікоґда украінскім нє бил і бить нє может. Ілі ви іново мнєнія?
— От бачите, — сказав Кравс. — Ви таки повертаєтеся до політики, а мене цікавлять справи військові. Тим більше, що наші з вами переговори мають лише провізоричний характер, головне вирішуватиметься на вищому рівні.
— Да? — Бредов зробив здивоване обличчя. — Інтєрєсно, с кєм?
— Уже в дорозі делегація генерала Павленка, — сказав Кравс. — Саме він уповноважений представляти українську сторону. А моє завдання — уникнути конфліктів і…
— Нє тот лі ето Павлєнка, — перебив його Бредов, — каторий Омєляновіч-Павлєнка?
— Не знаю, — дипломатично сказав Кравс.
— Єслі ето пєтлюровскій ґєнєрал Омєляновіч-Павлєнка, ми єво павєсім на пєрвом же столбє бєз какіх-лібо пєрєґаворов, — криво всміхнувся генерал Бредов. — Ми нє сабіраємся вислушівать брєдні бандітов о ненькє Украінє.
Він сказав, що з Петлюрою взагалі не буде ніяких переговорів, оскільки це сепаратист-відщепенець і заклятий ворог «єдіной і нєдєлімой» Росії. Потім поцікавився, у яких стосунках з Петлюрою перебуває Галицька армія. Кравс ухильно відповів, що вони, галичани, мають свою Начальну команду та свого начального вождя Тарнавського, а з Петлюрою разом воювали проти большевиків. Та хай там як, а він, Кравс, обурений свавільною поведінкою денікінців у Києві. Така позиція може призвести до непередбачуваних наслідків.
А чим думали ваші люди,
