Сповідь афериста Фелікса Круля - Томас Манн
- Вам потрібен номер? — запитав він, оскільки зі скромности я не заговорив першим.
- О ні, ні, пане директоре, — усміхаючись відповідав я.
- Я тутешній службовець, якщо мені вже дозволено так називати себе. Моє ім'я Круль, Фелікс Круль. Я прийшов сюди, щоб, за домовленістю між паном Штюрцлі й моїм хрещеним, професором Шіммельпрістером, виконувати будь-яку роботу, яку мені доручать.
- Відійдіть убік, — швидко наказав він пошепки. — Он туди, подалі!
При цих словах його землисте обличчя порожевіло, й він тривожно озирнувся навколо — здавалося, поява перед публікою нового службовця без лівреї, у звичайній своїй людській подобі, надзвичайно його збентежила. І справді, очі кількох людей з цікавістю звернулися на мене. Деякі навіть перестали заповнювати свої папірці, щоб трохи краще мене роздивитися.
- Certainement, monsieur le directeur![15] — напівголосно відповів я й став на чималій відстані навіть від тих, що прийшли набагато пізніше за мене. Проте таких було небагато, через дві-три хвилини приймальня зовсім спорожніла, очевидно, на короткий час.
- Ну, де ви там, — звернувся до мене пан із землисто-сірим обличчям.
- L'employe volontaire Фелікс Круль,[16] — відповів я, не рухаючись з місця, я хотів, щоб він попросив мене піді йти.
- Підійдіть сюди! — роздратовано мовив він. — Чи ви вважаєте, що я буду перекрикуватися з вами на такій від стані?
- Я відійшов подалі за вашим наказом, пане директоре, — відповів я, наблизившись, — і чекав нового розпорядження.
- Я повинен був вам це наказати, — заперечив він. — Що вам тут треба? І як вам взагалі спало на думку з'явитися сюди через парадний хід і, ні сіло ні впало, змішатися з нашими клієнтами?
- Тисячу разів прошу вибачення за цю промашку, — з винуватим виглядом відповідав я. — Я не знайшов іншого шляху, окрім як через вестибюль. Але нехай буде мені дозволено зазначити, що мене не відлякав би найважчий, найтемніший, найпотаємніший і найобхідніший шлях, аби постати перед вами, пане директоре.
- Що це за манера висловлюватись, — розсердився він, і ніжний рум'янець знову проступив на його блідому обличчі.
Мені його здатність червоніти чомусь сподобалася.
- Не збагну, дурень ви чи аж надто інтеліґентні, — додав він.
- Сподіваюся, — заперечив я, — у найстисліший термін довести своєму начальству, що моя інтеліґентність не виходить за межі належного.
- Сумніваюся, щоб вам було надано цю можливість. На даний час, наскільки мені відомо, у нас вакантних місць немає.
- І все-таки дозволю собі зауважити, — нагадав я, — що стосовно мене існує тверда домовленість між паном Штюрцлі і його другом юности, а моїм хрещеним батьком. Я не наважився турбувати пана Штюрцлі, бо добре розумію, що він не згорає від нетерпіння побачити мене, й не тішу себе надією незабаром або взагалі будь-коли побачити пана Штюрцлі. Але річ не в цьому. Всі мої помисли та клопоти, monsieur le directeur, були спрямовані на те, щоб відрекомендуватися вам і від вас, і тільки від вас, отримати вказівки, де, коли і якого роду службою я зможу принести посильну користь готелю «Сент-Джеймс енд Олбані».
- Mon Dieu, mon Dieu! — донеслося до мене бурмотіння. І все-таки він підійшов до стінної шафи, дістав звідти грубу книгу й, ледь послинивши вказівний і середній пальці, взявся досадливо гортати в ній. Мабуть, знайшовши те, що йому було потрібно, він обернувся до мене.
- Так чи інакше, але зараз хутко забирайтеся туди, де вам належить перебувати! Ви будете зараховані у штат, у цьому пункті ви маєте рацію…
- Але це найістотніший пункт, — зауважив я.
- Mais oui, mais oui! Бобе, — гукнув він одного з хлопчиків-посильних, які склавши руки сиділи на лавці в глибині кімнати, чекаючи доручень. — Покажіть ось цьому дортуар номер чотири на горішньому поверсі. Поїдете на Elevateur de bagage[17]! Завтра вранці ви отримаєте відповідні розпорядження, — кинув він мені наостанок. — Марш!
Веснянкуватий хлопець, мабуть англієць, пішов попереду мене.
- Було б добре, якби ви трішки понесли мою валізку, — звернувся я до нього по дорозі. — У мене, їй-бо, вже руки заніміли.
- А що ви мені за це дасте? — поцікавився він.
- У мене нічого немає.
- Гаразд, тоді я й за так понесу. Не радійте, що вас призначили в четвертий дортуар! Погане приміщення! Нам тут усім несолодко живеться. І їжа кепська, і платня копійчана. Але про страйк годі й думати. Занадто багато охочих поступити на наші місця. Треба було б послати до біса всіх цих експлуататорів разом з їхнім закладом. Маю вам сказати, що я анархіст, voilа ce que je suis.[18]
У ньому було щось дуже миле й хлоп’якувате. Ми разом піднялися на вантажному ліфті на горішній поверх, де він віддав мені валізу й показав на якісь двері в тьмяному коридорі з голою підлогою й побажав bonne chance.[19] Напис на дверях і справді свідчив: дортуар номер чотири. З обережности я постукав, але відповіди не було; спальня, хоча вже була одинадцята година, виявилася абсолютно порожньою й темною. Вигляд цього приміщення, коли я клацнув вимикачем і на стелі засвітилася лампа без абажура, не надто мене порадував. Вісім ліжок із сірими ворсовими ковдрами та плескатими подушками в давно не праних наволочках були закріплені попарно, одне над одним, між ними на всю висоту стін були встановлені відкриті шафи, на полицях яких стояли валізи тутешніх мешканців. Жодних інших меблів у цій кімнаті з єдиним вікном, що виходило у крихітний двір, зусібіч затиснений стінами, не було, та для них і не знайшлося б місця: ширина кімнати настільки поступалася довжині, що посередині залишався лише вузький про хід. Отже, навіть одяг на ніч доводилося класти або в ногах ліжка, або на свою валізу в стінній шафі.
«Ну-ну, —
