Сповідь афериста Фелікса Круля - Томас Манн
Тож коли вже я описав цю інтермедію з усіма подробицями, які, звичайно, не суперечать правилам доброго тону, то лише тому, що вона зіграла вирішальну роль у моєму розвиткові. Не те щоб вона особливо розширила мої гори зонти або посприяла більшій витонченості моїх манер — для цього Роза, дика квітка Сходу, була, їй бо, невідповідною особистістю. І все таки слово «витонченість» тут цілком доречне, я утримався б від нього, лише якби знайшов відповідніше. Бо не знаю, як точніше назвати ту користь, яку я одержав від спілкування з суворою наставницею і коханою, вимогливість якої не поступалася моїм талантам. Тут я маю на увазі, звичайно, витонченість не стільки в любові, скільки через любов. Мені хотілося б підкреслити таке протиставлення, бо воно вказує на відмінність і одночасно на амальгаму засобів і цілей, причому перше має значення вузьке і спеціальне, тоді як друге — значно загальніше. Десь на цих аркушах я вже згадував, що коли враховувати надзвичайні вимоги, які життя викувало до мене, я не мав права вдаватися до перелюбу й ослаблювати таким чином нервову систему. Одначе протягом цього півріччя, позначеного ім'ям не надто вихованої, але відважної Рози, я нічим іншим не займавсь, окрім такого «ослаблення нервової системи», хіба лише з тим застереженням, що вживання цього терміна, запозиченого з медичного словника, нерідко буває сумнівним. Адже ослаблення нервової системи якраз і вводить нас у стан тієї окриленої нервозности, яка за належних передумов дозволяє виставляти себе напоказ і на втіху світові, що жодним чином не дається людині з притупленими нервами.
Я пишаюся тим, що мені тут вдалося ненароком винайти термін «окрилена нервозність», яку науково протиставляю зневажливому змістові терміна «ослаблення нервової системи». Знаю тільки одне — я не зміг би так вільно й красиво прожити деякі періоди мого життя, якби не пройшов через важку школу Рози.
Розділ сьомий
Коли напередодні Дня Святого Михаїла[5] осінь стала зривати листя з дерев, якими було обсаджено вулиці, для мене настала пора вступити на посаду, забезпечену мені завдяки інтернаціональним зв'язкам хрещеного Шіммельпрістера. І ось одного чудового ранку я попрощався з матір'ю, чий скромний пансіон був тепер у відносно квітучому стані (було навіть найнято куховарку), й квапливі колеса понесли юнака, весь скарб якого вмістився в невеликій валізі, назустріч новій, величній меті — назустріч столиці Франції.
Вони поспішали, стукотіли, зупиняли свій біг, ці колеса під вагоном третього класу з кількома відділеннями й жовтими дерев'яними лавками, на яких до відчаю нецікаві попутники з простолюду цілий день переймалися своїми улюбленими заняттями — хропли, плямкали, грали в карти й плескали язиками. Якоюсь мірою теплі почуття збуджували в мені хіба що дітлахи віком від двох до чотирьох років, хоча вони нерідко пхикали або навіть ревли на весь голос. Я пригощав їх дешевими льодяниками, які мати дала мені на дорогу разом з іншими припасами, бо завжди охоче ділився тим, що в мене було, й пізніше нерідко робив добро людям, віддаючи чималу дещицю тих скарбів, що текли до мене з рук багатіїв. Діти раз по раз підбігали, упиралися мені в коліна своїми липкими рученятами й щось лепетали, а я, на превелике їхнє здивування й задоволення, відповідав їм тим самим. За цю метушню з дітьми дорослі, незважаючи на мою стриманість щодо них, час від часу нагороджували мене прихильними поглядами, хоч я цього анітрохи не домагався. За цю подорож я зайвий раз переконався: що сприйнятливіша душа й гостріше почуття до людської краси, то більшу печаль їй навіює вигляд жалюгідних покручів. Я добре знаю, що ці люди невинні у своїй потворності, що у них є свої маленькі радощі й великі клопоти, що вони весь час животіють і лише на коротку мить віддаються тваринному коханню. З погляду моралі кожен з них, безперечно, гідний співчуття. Але прагнення до краси — ненаситне й водночас таке вразливе — примушує мене від них відвертатися. Їх можна витримати лише у віці тих діток, яких я пригощав солодощами й смішив, наслідуючи їхнє дитяче белькотіння — так я сплачував данину товариськости.
Проте для заспокоєння читача обмовлюся: востаннє у житті я їхав третім класом як попутник цих бідолах. Та сила (яку називаємо долею і яка, по суті, — ми самі), сила, що діє заодно з невідомими для нас, але непомильними законами, у найкоротший термін знайшла шляхи й засоби для того, щоб це більше ніколи не повторилося.
З моїм квитком, звичайно, все було гаразд, і, як не дивно, я цьому був вельми радий; для мене це означало, що й зі мною все буде гаразд. Спритні кондуктори в грубих шинелях протягом дня кілька разів навідувалися в наш дерев'яний закут, аби своїми щипчиками продірявити квиток й повернути мені з незмінним службовим задоволенням, — звичайно, мовчки й без жодного виразу на обличчі, іншими словами, з виразом мертвотної, аж до афектації, байдужости, що знову й знову змушувало мене замислюватися про ту відчуженість, яка виключає наявність жодної допитливости, що з нею людина, й насамперед чиновник, вважає за потрібне ставитися до своїх побратимів. Цей чесний хлоп заробляв собі на життя тим, що проколював мій квиток, десь на нього чекав будиночок, на пальці в нього красувалася обручка, отже, він мав дружину й дітей. Але я мав удавати, ніби мені й на думку не спадає думати про нього як про людину, і будь-яке моє запитання, яке свідчило б, що я не дивлюся на нього лише як на адміністративну маріонетку, було б надзвичайно недоречним. З іншого боку, я також жив своїм життям, про яке він міг би задуматися чи запитати. Але він на це не мав права або ж не удостою вав мене такого запитання. Дійсний квиток — ось все, що цікавило його в моїй також маріонетковій особі пасажира, а що зі мною станеться, коли квиток більше не буде мені потрібен і його в мене відберуть, — це вже перебувало за межами його мертвотного погляду.
У такій поведінці є щось протиприродне, дивне, ба навіть штучне, хоча, з іншого боку, не можна
