Смерть в океані - Леонід Михайлович Тендюк

Вгорі, по правому борту, як вогник рідного краю, манливо іскрилася Полярна зірка, сузір'я Волопаса, Північної Корони. Ліворуч високо в небі сяяв Південний Хрест.

Ніч була така темна, що зорі, спалахнувши, засліпили очі, і Коцебу мимоволі примружився.

Останні дні були напружені й клопітливі; командир майже не відпочивав.

Знову, як і в попередньому рейсі на «Рюрике», хотілося пересвідчитись, чи існують в тутешніх широтах деякі острови. Той же Сан-Педро, та й атол Джостон, про які повідомляли капітани інших кораблів.

Кілька разів далеко в океані над «Предприятием» з' являлися довгохвості фаетони, інші морські блукачі — ознака того, що десь неподалік була земля. Та пошуки виявилися марними. Побачити берег, навіть з найвищої щогли, так і не вдалося.

А кілька днів тому, лавіруючи між кораловими рифами, шлюп наблизився до невідомих суходолів.

Цього разу Коцебу, як траплялося й раніше, знову став відкривачем, хоч, за повідомленням англійського капітана Уолліса, тут нібито мали бути острови Пескадорес.

Отто Євстафійович розгорнув навігаційний фоліант, порівняв опис згаданих островів, зроблений Уоллісом, із щойно відкритими. Подібності між ними не було ніякої. Все ж він — навіщо зазіхати на чуже, бодай і сумнівне, відкриття! — залишив стару назву.

Учора поталанило ще більше. Після неспокійної ночі, коли вітер тривожно виспівував у снастях і хмари заважали зробити обсервацію — визначити місцезнаходження судна по зірках, — вранці раптом випогодилося: вітер ущух, небо прояснилося.

Вдалині лежали, з'єднані між собою кораловими рифами, пласкі острівці. Темно-зелена торочка приземистих чагарів, а далі густе верховіття, увінчане кружалами лапатого пальмового гілля.

Оточена тими крихітними суходолами, посередині мінливо виблискувала голубизною розлога, схожа на величезне блюдце лагуна.

Навіть неозброєним оком за смугою піщаного берега було видно мангрову гущавину й галяви. Але скільки не вдивлялися мореплавці, жодної живої душі не помітили, тому вирішили, що острови безлюдні.

— Віднині, Миколо Петровичу, житимеш у віках, — підморгнувши своєму лейтенанту Римському-Корсакову, сказав Коцебу, коли опис суходолу було закінчено.

Острови нарекли іменем Римського-Корсакова.

Суворої вдачі і, може, не завжди справедливий, Отто Євстафійович шанував відвагу й сумління своїх побратимів. Їхні імена він старався залишити на географічних картах — для нащадків. Багато імен. Між ними й українців.

Ще в минулому рейсі з Коцебу плавало чимало степовиків, двоє з них — штурман Василь Хромченко та художник Людвіг Хоріс, двадцятилітній красень із Подніпров'я, недавній випускник Харківської художньої гімназії.

Іменем першого в холодному Берінговому морі командир «Рюрика» назвав острів, другого — півострів. Шаміссо, німецький поет і природознавець, що теж подорожував на «Рюрике» і жив із Хромченком та Хорісом в одній каюті, жартував:

— Отто Євстафійович через своє русофільство і палкі патріотичні почуття, чого доброго, скоро й Тихий океан переінакшить на океан Хромченка або Хоріса.

— Не злослов, Адельберте, — втрутився в розмову судновий лікар Ешшольц. — Славу ми поділимо порівну, хоча в тебе її і так досить, особливо після повісті про людину, яка загубила свою тінь. [1]

— На «Рюрике» я, автор «Шлеміля», як тобі відомо, Іване Івановичу, не белетрист, а природознавець. Мій друг, поет Людвіг Роберт, проводжаючи мене в дорогу, наказував: «Збирай, Шаміссо, мінерали та всіляку морську живність — белетристика ж почекає».

— Ось ти й старайся, друже, — розважливо мовив Ешшольц. — Наука тебе не забуде.

Видно було, настрій природознавця після чергової бесіди з капітаном (вони з перших днів плавання не знайшли спільної мови) вкрай зіпсувався.

Адельберт похмуро відповів:

— Наука — не казна-що, вона доступна й мавпам, — і тут же завів своєї, про капітана: — А нашого веселого супутника — мавпочку — Отто Євстафійович на Камчатці подарував навіщось губернатору. — Жартома, в'їдливо, як те умів робити лише він, додав: — Мені здається, що мавпи, які на кораблях спілкуються з людиною, будучи допитливими, могли б досягти багато чого на шляху пізнання, якби мали те, що так необхідно вченому і в чому їм, мавпам, відмовила природа — сідницю.

— Ти сьогодні, дорогий Адельберте, не в гуморі.

І Ешшольц залишив каюту.

Він вдруге вже у кругосвітньому плаванні. Таки переконав командира «Предприятия», і той узяв його з собою.

Виходець із Ліфляндії, Ешшольц зовні нічим не відрізнявся від русявочубих слов'ян, з якими плавав. Його, Іоганна Фрідріха, моряки перехрестили на свій лад, назвавши Іваном Івановичем.

Іван Іванович мав золоті руки і чуле серце. Мореплавці любили й поважали свого лікаря.

Це неабищо — мати в океані надійного друга! Бо чи не єдине, що можуть протиставити люди розбурханій стихії,— єдність.

Коли згасає день, розгонистий вітер над островами повертається. На зміну морському бризу віє береговий. Але біля низинних коралових суходолів та переміна майже непомітна.

З розкриленими вітрилами, під шатами зоряного неба шлюп здавався казковим птахом, якого буря загнала далеко в океан.

Відійшовши від островів Римського-Корсакова, «Предприятие», аби не налетіти на рифи й не минути який-небудь невідомий суходіл, стишило хід, лавіруючи під малими вітрилами.

Отто Євстафійович в каюту так і не піднявся. В пітьмі, просто неба, було справді гарно. Ніжний подув бризу лоскітливо пестив тіло, доносив пахощі острівної гущавини й водорослин.

Командир присів