Маруся - Василь Миколайович Шкляр

— Розступіться! Та розступіться ж, нарешті, що ви за народ такий! Дайте пройти героям до Софійського майдану! — гукали з натовпу свідоміші громадяни, котрі знали, що найбільші національні врочистості відбуваються біля Софії.

Колона поволі рушила далі, вони поминули ошатний театр, на фасаді якого висів портрет Тараса Шевченка, заклечаний зелом та айстрами, а трохи вище також маяв жовто-блакитний прапор.

Біля Золотих Воріт стрільці завершили пісню словами, що стали їхньою клятвою:

Бо пора се великая єсть:

У завзятій, важкій боротьбі

Ми поляжем, щоб волю і славу, і честь,

Рідний краю, здобути тобі.

— Слава! Слава!! Слава!!! — гойднулося над збудженим натовпом, а попереду вже був Софійський майдан, де біля пам’ятника гетьманові Богдану Хмельницькому зовсім несподівано для них стояв у повному складі штаб їхньої 8-ї Самбірської бригади на чолі з отаманом Гофманом.

Ліворуч злітав у небо Софійський собор, далі попереду сяяв Михайлівський Золотоверхий — вояки ревно хрестилися до золотих бань і церковних хрестів, уже не в одного Петра Гультайчука волого блищали очі, гострі борлаки на худих шиях стрільців ходили вгору-вниз, а розквітчаний натовп підсипав жару:

— Слава Україні!

— Слава Петлюрі!

— Слава галичанам!

Отаман Гофман стояв під бриластим постаментом гетьмана і здалеку енергійним жестом показав сотникові Станіміру, аби той зі своїм куренем продефілював перед штабом бригади, а заодно й перед тим-таки гетьманом, що разом із конем нависав у Гофмана над головою. Станімір так і зробив, повів курінь колом, віддав честь бригадному штабу, й отаман Гофман, кинувши руку «під дашок», весело підморгнув Станімірові (через сім місяців Карл Гофман, цей австрійський офіцер-романтик, який присвятив себе боротьбі за українську державність, буде розстріляний большевиками в Одесі; росіяни запропонують Гофману перейти на їхній бік, обіцяючи йому ранг полковника й усі привілеї переможної армії, а він мовчки піде до муру на розстріл). Та поки що командант 8-ї Самбірської бригади Карл Гофман гордо стояв під постаментом гетьмана Хмеля і тішився разом з усіма українцями, які залили майдан повінню щирої радості.

Станімір із куренем ледве пробився у Софіївську вуличку, що круто спускалася вниз до Думської площі. На цій площі стояла київська ратуша лицем до Хрещатика — триповерхова, майже квадратна будівля з чотирикутною вежею і гострим шпилем, на якому височів архістратиг небесного воїнства Михайло. Київський покровитель, він дивився поверх Хрещатика десь на печерські пагорби, та бачив, звичайно, ще далі. Бачив, як по той бік Дніпра скупчується нова орда, відбирає у тамтешніх рибалок великі човни й пускає їх на воду.

Довкола міської Думи теж вирувало муравлище народу, стрільцям спершу навіть здалося, що це та сама публіка із Софійського майдану збіглася сюди побічними вуличками — до певної міри так воно й було, однак на Думській площі серед жовто-блакитних прапорів вони побачили ще й російські трикольорові стяги. Їх було значно менше, ніж українських, але хтось же приніс їх сюди не мух відганяти, подумав собі поручник Гірняк.

Багатотисячний здвиг розпашілого люду знову вибухнув величальними гаслами на честь галичан, Директорії і Петлюри, нові оберемки квітів полетіли у їхній бік.

— Слава! Слава!! Слава!!!

Натовп, гойднувшись, наліг на колону стрільців, чиїсь руки — багато-багато рук! — підхопили Станіміра, тричі підкинули високо вгору й через парадний вхід занесли прямісінько в Думу.

2

Сотник Станімір у супроводі поручника Гірняка піднявся широкими мармуровими сходами на другий поверх. Тут біля входу до овальної аудієнц-зали їх зустрів схвильований лисий чоловік, схожий на хорового диригента, — він весь час тримав зігнуті в ліктях руки перед собою. Це був голова міської управи Рябцев.

— Дабро пажаловать, спасітєлі ви наші! — широко розкинув він пухкенькі руки, ніби хотів ухопити в обійми обох старшин разом.

Рябцев був більш ніж поштивий, він тут-таки попросив пробачення, що не зможе говорити з ними українською мовою, оскільки ця солов’їна мова занадто красива й милозвучна, щоб псувати її недорікуватістю. Але він, Рябцев, обов’язково вивчить українську, вже навіть придбав словник… цього… як його… е-е-е…

— Грінченка? — підказав Мирон.

— Так точно, — зрадів Рябцев. — Ґрінчєнкі. Так што я рад украінской власті і готов виполнять всє єйо дірєктіви.

Вони зайшли до аудієнц-зали, де за великим овальним столом у позі «струнко» стояло ще кілька чиновників (щойно підхопилися з крісел), Рябцев хотів було їх представити, але Станімір сказав, що хай потім, ще встигнемо, спершу треба розглянутися, де тут краще виставити кулемети.

— Как… куда кулємєти? — отетерів Рябцев.

— Так поставити, щоб шиї скорострілів висувалися на вулицю, — сказав Станімір.

— Да зачєм ето, да раді Боґа! — замахав перед собою пухкенькими ручками Рябцев, наче розганяв дим. — Вєдь наші в ґородє, совдепія дала дьору, народ празднуєт, а тут опять двадцать пять.

— Ніяких не двадцять п’ять, — сказав Станімір. — Усього вісім кулеметів.

Чиновники сторожко перезирнулися між собою, потім один поважний думець із чорною квадратною бородою промовив глибокодумно:

— А я, знаєтє-лі, обажаю ґуцулов. Удівітєльно сімпатічний народєц. Ви нє находітє? — догідливо глянув він на Станіміра.

— Я їх і не шукав, — відповів Станімір і ще більше збив з пантелику чиновників. — Гуцули високо в горах.

Осипу по цей бік Збруча вже не раз доводилося чути, що він гуцул, — це, звичайно, ближче, ніж австріяка, але теж пальцем у небо.

Вони з поручником Гірняком ретельно оглянули приміщення, вікна, потім балкон, який виходив прямо на Думську площу, і тут побачили, що до перил балкону прикріплено два невеличкі жовто-блакитні прапорці. Станімір звелів Миронові покликати Гриця Банаха з їхнім курінним прапором — отут посередині між маленькими треба вивісити великого.

Гриць тільки-но вийшов з прапором на балкон, як площа внизу вибухнула тисячоголосим «Слава!» й такими оваціями, що небесно-золоте полотнище затріпотіло без вітру.

— Соборність! Україна! Петлюра! — скандували кияни. — Соборність від Сяну до Дону!!!

Станімір сказав голові Рябцеву, щоб той із думцями займався своїми справами, а вони, «симпатичні гуцули», займуться своїми.

Осипові шкребло на душі. Довкола все захлиналося радістю, а йому чогось не раділося. «Обсадити, але не стріляти», — в голові кілочком засіло химерне напучення. Щось тут було від лукавого.

Він двома сотнями обсадив Думу зсередини та знадвору, одну сотню поставив на головну пошту й оголосив суворе поготівля. До Думської площі посунуло ще