Серед дикунів Нової Гвінеї - Микола Миколайович Міклухо-Маклай

Справді, коли після слова «гена» (йди сюди), яким я їх зустрів, вони вийшли на майданчик перед верандою, кожний з них, тримаючи лівою рукою свою зброю та факел і кричачи «нікі-нікі», простягав мені праву руку з кількома рибками. Я доручив трохи засоромленому Улсонові зібрати рибу, яку йому давно хотілося поїсти. Група озброєних дикунів, освітлених яскравими факелами, змусила мене пошкодувати, що я не художник: до того була вона барвиста! Сходячи до своїх пірог, вони довго кричали мені на прощання: «Е-мем», — а потім швидко зникли за мисом.

Риба була дуже смачна.

13 грудня

Незважаючи на велику втому, хочу записати ще сьогодні те, що трапилося за день, бо вважаю, що оповідання буде моє реальніше, поки почуття ще не притерлося кількома годинами сну.

Тепер рівно одинадцята година п'ятдесят хвилин вечора; я вигідно сиджу в моєму зеленому кріслі й записую денні події при світлі лампи, яка нерівно горить.

Уставши ранком, я визнав за доцільне, беручи до уваги теперішнє становище, приготувати все, щоб закопати в землю на першу потребу мої папери, не тільки списані, цебто щоденник, метеорологічний журнал, замітки та малюнки, але й чистий папір на випадок, якщо я вцілію, а хатину пограбують або спалять тубільці. Туй, що прийшов до мене сьогодні, здався мені справді непевним. Поведінка його якось скидалась на шпигунство. Він обійшов, уважно стежачи навколо, нашу хатину, поглядав дуже цікаво на Улсонову кімнату, причому кілька разів повторив: «О, Бой, о, Бой», — потім, підійшовши до мене, причепився, щоб віддати Боя в Гумбу, чим так мені набрид, що я пішов до кімнати й цим змусив піти і його. Опівдні я відчув легкий приступ, який позначився дуже тоскним позіханням та почуттям холоду й тремтінням у всьому тілі. Я лишався на ногах увесь ранок, вважаючи за краще в таких умовах лягати тільки хіба що на крайню потребу.

Приїхало троє тубільців з Горенду. Один з них, заглянувши до кімнати Улсона й не чуючи стогонів Боя, спитав, чи він живий, на що я відповів йому позитивно. Тубільці почали знову пропонувати взяти Боя з собою. Навіщо він їм? Не розумію. Боятись його, як ворога, вони не можуть; може, гадають придбати в ньому спільника? Тепер уже пізно.

Пообідавши спокійно, я показав Улсонові на величезний стовбур, принесений припливом, який загрожував нашій шлюпці, й послав його зробити що-небудь, щоб стовбур не причавив її, а сам повернувся до хатини взятись за письмову роботу. Проте стогони Боя змусили мене заглянути до його кімнати. Бідолаха качався на підлозі, скорчившись від болю. Підійшовши до хворого, я взяв його на руки, як дитину, — отак він схуд останнього тижня, — і поклав на ліжко. Холодні, спітнілі кощаві руки, які охопили мою шию, зовсім холодне дихання, запалі очі й зблідлі губи та ніс переконали мене, що недовго лишається йому стогнати. Біль у животі, який дуже збільшився, ствердив моє припущення, що до інших недуг долучилося ще й запалення черевини. Я повернувся до своєї роботи.

Вдруге щось упало на підлогу, й почулися стогони. Я знову підняв Боя на ліжко; його холодні руки затримували мої; він немовби бажав мені щось сказати, але не міг. Пульс був кволий, іноді уривався, й кінцівки помітно холонули. Уклавши його знову, я зійшов до берега, де Улсон порався з шлюпкою, і сказав йому, що Бой помре через півтори або дві години. Ця звістка прикро вплинула на Улсона, хоч ми й ждали цієї смерті вже два тижні і не раз казали про неї. Ми разом увійшли до кімнати. Бой кидався на підлозі, ламаючи собі руки. Жалко було дивитися на нього — так він мучився. Я дістав з аптеки баночку з хлороформом і, наливши кілька крапель на вату, підніс його Бою до носа. Хвилин через п'ять він почав заспокоюватись і навіть щось пробурмотів; йому, видимо, було краще. Я забрав вату. Улсон стояв зовсім спантеличений і питав, що його тепер робити. Я коротко сказав йому, що тіло ми викинемо сьогодні вночі в море, а зараз він повинен набрати кілька каменів та покласти їх у шлюпку, і чим більше він їх візьме, тим буде краще, тіло одразу ж піде на дно. Улсонові це доручення не дуже сподобалось, і мені довелося дещо пояснити йому: нам не можна баритися з тілом, яке розкладається, бо загнивання в цьому кліматі почнеться одразу ж після смерті; ховати його вдень при тубільцях я не маю наміру, а вирити глибоку яму в кораловому грунті надто важко, недостатньо ж глибоку могилу собаки тубільців знайдуть і розриють. Ці останні два доводи трохи підтримали Улсона, який занепав духом. Щоб бути певним, що він усе зробить, а головне, щоб каменів було досить, я сам пішов до шлюпки.

Піднявшись потім до хатини, я зайшов до Боя подивитися, в якому він стані. В кімнаті було зовсім темно, стогонів не чути. Я навпомацки знайшов його руку. Пульсу більше не було. Нахилившись і приклавши одну руку до серця, а другу до рота, я не почув ні биття, ні дихання. Поки ми ходили до струмка по каміння, він умер так само мовчки, як і лежав увесь час своєї хвороби.

Я засвітив свічку і подивився на тіло. Воно лежало так, як звичайно Бой спав і сидів, цебто підібравши ноги й схрестивши руки. Улсон, який стояв позад мене, дарма що за життя Боя завжди лаяв його й недобре казав про нього, тепер був дуже зворушений. Не знаю чому, але ми обидва говорили дуже тихо, немов боялися збудити небіжчика. Коли я висловив Улсонові свій давній намір, а саме розпиляти череп Боя й зберегти його мозок для дослідів, Улсон зовсім отетерів і улесливо благав мене не робити цього. Обмірковуючи, як би зручніше зробити цю операцію, я з досадою зауважив, що в мене немає досить великої^ банки, де можна було б помістити цілий мозок. Сподіваючись, що кожної години можуть прийти тубільці, й,