Острів Скарбів - Роберт Льюїс Стівенсон
— Дякую, друже, — мовив капітан. — Згодом я ще звернуся до вас за підмогою. А тепер можете йти.
Мене вразило, як спокійно Сілвер виказав своє знайомство з островом, і я, мушу визнати, трохи злякався, коли побачив, що він підходить до мене. Звісно, він не знав, що я підслуховував з діжки їхню розмову, але мене так жахала його жорстокість, дводушність і владна сила, що я мало не здригнувся, коли він поклав руку мені на плече.
— Ех, — сказав він, — і чудове ж місце цей острів! Чудове місце для такого хлопчини, як ти. Накупаєшся, полазиш по деревах, пополюєш на диких кіз. Та ти й сам стрибатимеш по скелях незгірше за ту козу. Я й сам, далебі, почуваю себе молодим, як гляну на цей острів, і ладен забути про свою дерев'янку. Люба штука — бути молодим і мати десять пальців на ногах, їй-бо! Коли схочеш поблукати островом, скажи лишень старому Джонові, а він уже подбає про харч тобі на дорогу.
І якнайприязніше поплескавши мене по плечу, він пошкутильгав убік.
Тим часом капітан Смоллет, сквайр і доктор Лівсі розмовляли про щось на шканцях,[29] і хоч як мене поривало швидше розповісти їм про все, що я довідався, але мені не ставало духу перервати їхню розмову. Поки я шукав слушної нагоди для цього, лікар сам гукнув мене: він забув свою люльку внизу і, бувши запеклим курцем, попросив, щоб я приніс її. Наблизившись до нього так, щоб ніхто не міг мене підслухати, я мовив стиха:
— Докторе, я маю щось вам сказати. Зайдіть з капітаном і сквайром до каюти, і під якимсь приводом покличте мене. Є жахливі новини.
Лікар трохи змінився на обличчі, але тут-таки опанував себе.
— Дякую, Джіме. — І додав уголос: — Це все, що я хотів знати, — ніби перед тим запитував мене про щось. Потім він обернувся до сквайра й капітана. І хоч вони розмовляли ще якусь часину цілком спокійно, — ніхто з них не підвищив голосу, не присвиснув, — але я зрозумів, що доктор Лівсі переказав їм моє прохання. Бо невдовзі капітан віддав наказ Джобові Ендерсону викликати всю команду на палубу.
— Хлопці, — звернувся до матросів капітан, — я маю до вас кілька слів. Оця земля, що лежить перед нами, — мета нашого плавання. Містер Трелоні — дуже щедрий джентльмен, як ми всі знаємо. Щойно він запитав мене, чи добре працювала команда дорогою, і я відповів, що кожна людина на судні виконувала свої обов'язки якнайкраще. Отже, містер Трелоні, я і лікар, ми зараз підемо вниз до каюти випити за ваше здоров'я і щастя. А вам сюди подадуть грогу випити за наше здоров'я і щастя. Коли ви хочете знати мою думку, то я скажу, що це дуже мило з боку сквайра. І коли ви гадаєте так само, то пропоную виголосити звісну морську „славу“ на честь джентльмена, якому ми це завдячуємо.
Нічого не було дивного в тому, що всі дружно пристали на цю пропозицію. І їхні вигуки були такі гучні та щирі, що я, правду кажучи, сам засумнівався в тому, що ці люди змовлялися перебити всіх нас.
— Тепер „слава“ капітанові Смоллету! — вигукнув Довгий Джон, коли перший поклик ущух.
І цього разу хор голосів був не менш одностайний.
Після того троє джентльменів пішли вниз і незабаром прислали посланця сказати, що Джіма Гокінса викликають до каюти.
Увійшовши, я застав їх трьох за столом, а перед ними стояла пляшка іспанського вина й миска з родзинками. Лікар палив, знявши свою перуку й поклавши її на коліна, що було в нього ознакою великого хвилювання. За розчиненим кормовим віконцем — ніч була тепла — видніла на воді позад судна стяга місячного світла.
— Ну, Гокінсе, — звернувся до мене сквайр, — ти мав щось сказати. Кажи.
Я відразу ж переповів їм усю Сілверову розмову, намагаючись зробити це якомога стисліше. Ніхто не перебивав мене, поки я не скінчив; усі троє навіть не ворухнулися і пильно дивились на мене протягом усієї розповіді.
— Сідай, Джіме, — сказав доктор Лівсі.
Вони посадовили мене за стіл, налили склянку вина, дали повну жменю родзинок і всі втрьох, один по одному, вклонившись мені на знак вдячності, випили за моє здоров'я, за моє щастя й хоробрість.
— Отже, ви, капітане, — мовив сквайр, — мали рацію, а я помилявся. Визнаю себе ослом і чекаю ваших наказів.
— Ви не більший осел, ніж я, сер, — відказав капітан. — Мені зроду не траплялася команда, яка готувала б заколот, і щоб людина, яка має очі в лобі, не помітила цього й не вжила застережних заходів. А ось ця команда зуміла мене ошукати, — докинув він.
— Капітане, — сказав лікар, — дозвольте зауважити, що ошукав вас не хто, а Джон Сілвер. А він чоловік непересічний.
— Такому непересічному, як він, тільки й гойдатись на реї,[30] — пробурмотів капітан. — Але це все пуста балаканина, вона зараз ні до чого. Щодо суті справи, то в мене є деякі міркування, і, з дозволу містера Трелоні, я хотів би викласти їх.
— Ви тут капітан, сер. Слово належить вам, — вельми чемно прорік містер Трелоні.
— По-перше, — почав містер Смоллет, — нам треба продовжити те, що почали, бо відступати ми не можемо. Якщо я натякну про повернення, вони тут-таки збунтуються. По-друге, ми ще маємо час — принаймні до того моменту, як знайдемо скарби. По-третє, серед команди є ще вірні люди. Хоч би там як, а рано чи пізно справа дійде до сутички. Тому я пропоную вибрати, як то мовиться, слушну нагоду й першими напасти на них, коли вони найменше цього сподіватимуться. На вашу челядь, містере Трелоні, здається ще можна покластись?
— Як на мене самого, — заявив сквайр.
— їх троє, — почав лічити капітан, — а з нами — семеро, враховуючи й Гокінса. А на кого можна надіятися з команди?
— Хіба на тих, яких Трелоні наймав до того, як зустрів Сілвера, — сказав лікар.
— Навряд, — заперечив сквайр. — Гендса я теж сам наймав.
— А я довіряв Гендсові, — зізнався капітан.
— Подумати тільки, що всі вони англійці! — вигукнув сквайр. — Далебі,
