Смерть малороса або ніч перед трійцею - Антон Дмитрович Мухарський
Глава перша
Бандитське село
Село Плисецьке — село бандитське!
Принаймні так кажуть в усіх навколишніх селах — Калинівці, Перевозі, Яблунівці, Данилівці, Липовому Скитку… Та, ніде правди діти, й у самому Василькові кажуть так само.
Не дай боже забрести вам у суботу на місцеву дискотеку до «плисак» (так позаочі називають місцевих мешканців), та й ще запросити до танцю якусь місцеву дівчину, все гаплик, вибиті зуби й поламані ребра гарантовано!
Та що там ребра й зуби! Убивають тут часто й дико. Узяти хоча б позаторік… Пам'ятаєте, як грибники знайшли у лісі пару погано похованих покійників? Отак йшли собі, збирали багнючки та бабки (їх майже кожної пори у лісі повно), аж бачать стирчить із землі кросівок типу «Адідас», то вони за старою грибарською традицією — бух по тому кросівку чоботом, а кросівок відлітає вбік, а натомість ступня у напівзотлілій шкарпетці, і трупні черв'яки з-під неї…
Поки слідство, ексгумація, те та се, з'ясувалося, що то Надька Карпенчиха із своїм кавалером-коханцем, які аж минулої осені пропали, а всі думали, що вони до Росії на заробітки подалися. Ага! Які там заробітки… То її колишній чоловік Толік — рецидивіст й алкоголік, що допіру жив десь в Краснодарському краї, повернувся до села і давай Надьку з її коханцем тероризувати, буцім половина хати й ділянки йому за правом належать, бо купували її ще за тих часів коли Надька й Толік у шлюбі були.
По закону воно, може й так! Але у Надьки від Толіка донька дванадцятирічна, що у сусідньому селі у баби живе, лишилася, то й Надька просила свою половину на доньку переписати, «бо ти, Толян — «кончєний». Своє життя занапастив, то хоч для дитини зроби щось хороше…» — отак казала до колишнього чоловіка. Хоча у притулку йому не відмовила.
Поселився в тій же ж самій хаті, на літній кухні. Але що пили усі троє, то пили. І якось у жовтні саме на Покрову, нажлуктившись «морячкиного» самогону (є у селі місцева знаменитість Морячка, яка півлітра «дикого» самогону за десять гривень продає і у якої чоловік на флоті загинув), посварилися та й Толіка удвох Надька із своїм коханцем Віталіком відшмагали так, що той ледве ноги виніс. Відшмагали, тай сіли допивати… А Толік прогулявся лісом, оклигав трохи, протверезів, і така лють його узяла, що тієї ж ночі, вже під самий ранок, забрався у будинок і довгою швайкою, що свиней колють, обох коханців тихесенько уві сні заколов, дарма що ті, як були у одягу, так на літній кухні й позасинали.
І такий був майстер до тієї справи, що жодної краплі крові не пролив. А по тому, загорнув трупи у старі простирадла й на Віталькиному мотоциклі, де замість коляски прилаштовані дошки таким робом, щоб на них зручно було дрова возити, відвіз трупаки у ліс й закопав гарненько, хвоєю притрусив, гілочками обклав. Отак, «розчьотліво і хладнокровно», наче у школі КДБ вчився!
Та що там трупаки ховати й швайкою орудувати! Ще майже тиждень жив спокійнесенько у хаті, сусідам розповідаючи, що Надька з Віталькою до Росії попхалися на заробітки, а як облаштуються, то і він до них поїде. Отака сімейна ідилія! А наприкінці жовтня зник і він. І що ви думаєте? Тольку й досі не знайшли!
«Битовуха», скажете… Ну, може й так. Тоді вам ще одна коротенька історія із соціально-економічною, так би мовити, складовою, яка характеризує буйну вдачу місцевих мешканців.
Село Плисецьке — село дуже довге. Тягнеться воно вздовж маленької річечки Плиска, попід мотовилівським лісом кілометрів п'ять чи шість і живе у ньому чи не тисяч з вісім народу («І майже кожен другий з дорослих чоловіків відсидів!» — з гордістю кажуть плисаки про самих себе).
І от у самому кінці села є так званий «Кінський хутір», головною принадою якого є найкрасивіше в світі озерце, що постало на малі світу стараннями самих плисак, десь усередині років 70-х минулого століття. Вирішили вони тоді гуртом не «батька побити», а створити штучну водойму для своїх потреб (покупатися там, рибу половити).
Завідував тими роботами місцевий громадський активіст Микола Савкович, або просто Савкович, який відтоді й став головним наглядачем за ставом на громадських засадах. Років під двадцять тривала його благодійна діяльність, аж поки наступне покоління селян, що на початку дев'яностих долучилося до ринкових відносин, не задумало той став, який вже потроху занепадав, міліючи й гниючи, взяти у оренду, почистити, запустити рибу й брати з заїжджих рибалок гроші, а з місцевого населення благодійні внески на підтримку його цивілізованого функціонування (прибирання, чистка, розмноження риби, вивіз сміття тощо).
Але Савкович встав грудьми на захист суспільної власності: «Всім селом копали-мурували, всім селом й користуватися будемо без-кош-тов-но, аж поки я не здохну!»
Сказав, як наврочив. Десь рік його вмовляли усі, й голова сільради, й сусіди, й хлопці, навіть хабарі пропонували, щоб він соцреалістичними принципами своїми поступився, бо епоха ж змінилася, всім краще буде, а він нізащо! Аж доти впирався, доки у січні цього року якось так несподівано для всіх, прямо на третій день Різдва, не згорів у своїй хаті, якраз у ту ніч, коли його баба до дітей у Перевіз поїхала.
Всі у селі знають, що Савковичу отак вдало згоріти уві сні хтось таки та й допоміг. Але, як зазвичай буває у таких випадках, все списується на стару електричну проводку і коротке замикання.
Й таких «замикань», на моїй пам'яті за останні роки було з добрий десяток. Якось випадково у зовсім новому будинку «замкнуло» у помічника прокурора з Василькова, що за ставом живе, бо, хлопці казали, що він за ліс, з якого лазню будували, з кимось не розрахувався, «замкнуло» у клуні Петра Татарчука, бо він собі соток із вісім земельки незаконно нарізав, як новий
