Смерть малороса або ніч перед трійцею - Антон Дмитрович Мухарський

«Ну, як знаєте…» «Отож!»

Вперше, коли Лесик, ретельно підкоротивши нігті на руках, і гарнесенько випорожнившись, намащував палець вазеліном і присідав у ванній кімнаті, він відчував до себе неабияку відразу. Адже він завжди чітко і однозначно, неодноразово і пуб-ліч-но! декларував свою гомофобію. «Вони мають поважати моє людське право на фізичну відразу до них і не намагатися проявляти при мені свої збочені нахили. Тим більше розповсюджувати їх у суспільстві. Місце підарасів серед підарасів!» — отак він заявив у своєму інтерв'ю в одній дуже поважній газеті, яка без купюр відтворила авторську лексику.

Саме тому, вперше доторкнувшись змащеним вазеліном пальцем до власного ануса, він відчув себе дівчиною, яка от-от втратить цнотливість не у природній спосіб, а скажімо, із гумовим членом чи іншим різновидом «еротичних іграшок». Погодьтеся ж бо — є ж бо щось неприродне, коли дорослий тридцятип'ятирічний літератор, відомий на усю країну, пхає собі у жопу середнього пальця правої руки, прагнучи дістатися хворої простати?

Але відбулося диво! Палець легко так просковзнув у пряму кишку і майже відразу вперся у щось тверденьке. Цей дотик спричинив у всьому Лесиковому організмі вже знайоме, але не таке насичене і хворобливе відчуття, яке виникало тоді, коли його простати торкався суворий і радикальний палець ескулапа-лікаря, а зовсім навпаки, якесь приємне і лагідне збудження відчув він у всьому тілі. Коротше, не будемо вдаватися у різні фізіологічні подробиці прямого масажу простати… Скажемо одне — Лесику несподівано сподобалося!

Майже цілий день він ходив під враженням, а увечері, знову у ванній повторив той експеримент, причому, сталося саме те, про що попереджав лікар. Масаж-прилив крові-ерекція-мастурбація-оздоровчий ефект!

Того ж дня, вражений новими, незнайомими фізичними відчуттями, Лесик з неабияким задоволенням споживав за вечерею мамині сирники (бо й досі жив разом з батьками), запиваючи їх гарячим какао, тупо дивлячись по телевізору фільм «Термінатор-2», і мріючи про завтрашній ранок, коли він знову замкнеться у ванній кімнаті.

Що стосується інших порад лікаря, стосовно прогулянок на свіжому повітрі, лікувальної гімнастики, здорового способу життя, то все це Лесик вирішив втілити, перебравшись десь на місяць у село, тим більше, що мав одну невідкладну літературну справу.

Глава четверта

Малоросійський ірокез

«Ненавиджу! Ненавиджу!» — приблизно такі слова виривалися з самих глибин Лесикового єства, коли він цієї зими по телевізору дивився, як на майдані Незалежності відбувається інавгурація (а слово саме яке мерзенне — «інавгурація») третього за рахунком президента України Віктора, так би мовити, Ющенка! Урода з уродів! Дебіла з дебілів! Продажної американської підстилки!

Аби його малоросійське серце не розірвалося від розпачу і горя, Лесик сів у свій червоний БМВ, і попхався до редакції газети «Сєгодня», де розраховував знайти моральну підтримку від друзів по нещастю. І він її знайшов. Зваживши на його стривожений і розбурханий стан, головний редактор зробив Лесику пропозицію, від якої він не зміг відмовитись.

«А чи не хочете зробити в нашій газеті ряд публікацій на тему: «Гоголь — вєлікій руській пісатєль?»

«Із задоволенням, — миттю відгукнувся Лесь, — тільки мені неодмінно потрібна подорож по гоголівським місцям. І взагалі мені треба трохи відпочити від усього цього помаранчевого бардака!»

І, о диво! Вже на початку лютого наш малоросійський письменник за гроші редакції мав у санаторії «Миргород» прекрасний номер, де він розпочав роботу.

Збираючи їдкі та ущипливі враження часів господарювання на гоголівській землі хохляцького бидла, коли всі пам'ятки, пов'язані з видатним малоросом перебували в жахливому, напівзруйнованому стані, Лесь, окрім «гоголівських сюжетів», друкував вечорами фельєтони та нариси, сповнені отруйної слини, жовчі, фекальних вод, які згодом планував вихлюпнути у вигляді збірки «Хохлореволюція на багні!», на голови усіх цих Ющенок-Тимошенок-Порошенок та інших агентів Заходу, що за допомогою американських грошенят та підкупленої «свідомітської бидломаси» здійснили в його країні справжній державний переворот!

Відтоді, він повністю зав'язав з алкоголем, поклавши собі за обітницю випити тільки тоді, коли цю злочинну владу буде повалено! Отак і жив — їв, спав, писав, пив мінеральну воду, бігав ранками і знову писав, інколи вибираючись на екскурсії до гоголівських місць.

Проте одна зустріч, яка сталася у майже міфічній Диканці, внесла в його життя певні корективи.

Насправді він приїхав сюди, щоб поновити оті люті почуття про нинішню неоковирну диканську реальність, про «тупо хохляцкій посьолок городского тіпа, где даже на Рождєство молодьож собіраєтся нє в храмє, а у місцевого генделика, гдє, как ви понімаєте, соврємєнниє Вакули і Оксани, нє колядкі распевают, а чісто с півом і сємкамі отдихают под «Владімірскій Централ» і «Бєлий лєбєдь на пруду!»

Та й завернув собі до місцевого краєзнавчого музею.

Так і хочеться у цьому місті пафосно по-тарасобульбовськи заголосити: «Агов, пани-браття, чи були ви колись у Диканському краєзнавчому музеї? Чи дотикалися до славної диканської минувшини з її Кочубеями, Мотрями, Катрями, Свято-Троїцькою та Миколаївською церквами, що про них розповідає славна жінка-екскурсовод на ім'я Ганна Антонівна? З її героїчними постатями, серед яких не тільки Гоголь, але й видатний льотчик Іван Іванович Даценко — Герой Радянського Союзу і вождь племені Мохаве Кахавейк! Як? Ви нічого не чули про Івана Івановича Даценка? Ну, тоді ви лохи, панове, справжні хохляцькі лохи! Бо піднімається нині з Землі Руськой цар — рівному якому не знайдеться у світі, і всіх вас, бляді бандеровскіє, які героїв своїх справжніх малоросійських не цінують, у асфальт закатає!»

Проте до справи! Зазирнувши того дня до Диканського краєзнавчого музею, Лесь ніс до носа зіткнувся з «групою таваріщей», яких він добре знав і тихо ненавидів. То були кінорежисери брати Іллєнки Юрій та Михайло, з ними був ще синок Юрія Андрій (лютий молодий націоналюжка, що злигався з Тягнибоком), і ще пару людей, яких Лесик не знав, але оскільки вони говорили із діяспорянським акцентом, то точно упізнав в них тих «канадійшьких чи американшьких» жлобів, що у вирі подій останнього часу сунули в Україну, як сарана.

Жлоби й націоналісти якраз прощалися з Ганною Антонівною, чемно їй дякуючи (аж зригнути захотілося від їхнього акценту), і поки Лесик здавав свій верхній одяг до гардеробу, вони вже пішли собі геть!

«А то ви до музею? — звернулася до нього Ганна Антонівна. — Може, хочете екскурсію? Усього десять гривень!»

«Усього десять гривень! — зловтішно подумав Лесик про хохлів, що ладні продавати свій рабський труд за копійчини, а сам мовив: Давайте!»

Екскурсія першим поверхом, де йшлося про історію Диканського краю відтоді, коли тут були ще стоянки первісних людей і аж до того моменту, як революційно налаштований місцевий народ зрівняв з