Танок чугайстра - Олександр Степанович Дерманський

Та найголовніше — Іванко не гне кирпу переді мною, хоч я й дівчинка. Спробуйте знайти хлопця, який отак просто, на рівних дружитиме з дівчинкою, замість плюватися їй у волосся пшоном через трубочку для коктейлів чи, скажімо, обзивати Лількою-цибулькою. А Іванко ще й як дружить. Ми з ним — отакі друзі! Кілька років тому він улітку навіть у нас дома, у Києві, гостював.

— Годі напихатися чим попало, — ніби знічев’я кинув Іванко. — Сьогодні я поведу тебе, Лілько, на смачний десерт.

— Як це — поведеш? — не зрозуміла я. — Куди це — поведеш?

— Як це — її? А мене? — обурився Васько.

— На грушки поведу, от куди, — змовницьки прошепотів Іванко. — У старого Стефана знаєте, які грушки вродили! Як п’ястуки завбільшки! Дулями називаються.

— У Стефана?! — аж присіла я. — Ти що, Іванку, зовсім чоки-поки? Він же той… як його… вольфрам!

— Не вольфрам, ги-ги, а мольфар, — похлинувся сміхом Іванко. — Вольфрам — це метал такий.

— А мольфар — це хто такий? — поспитав Васько.

— Мольфар — це мольфар, чарівник, одним словом. Нічого особливого. Мій дідуньо з ним дружбакує, вони часто в дурня грають.

— У вас у селі живе чарівник? — моєму братикові аж дух перехопило.

— Ну, живе. То й що тут такого? — Зовсім по-дорослому, помахом голови, закинув назад чуба Іванко. — Перепудились, то так і скажіть, що перепудились, — я сам по грушки полізу. А там же ж грушки…

— Чого це одразу перепудились, — заперечила я. — Але ж ти сам казав, що він може навіть на смереку перетворитися або бурю приборкати і хмари розігнати.

— Може. Він навіть людину в хробака обернути може. Або зовсім зі світу звести. Чи навпаки — невиліковного вилікувати. А ще вміє миттєво переноситися чи когось переміщати з місця на місце. В нього, кажуть, люлька чарівна. Велику силу Стефан має… І смачнючі медвяні грушки. То як, ідемо?

Правду кажучи, я на хвильку засумнівалася: ніяк не могли укоськатися в мізках ті незвичайні речі, що повідав Іванко.

— Ну й нехай, нехай не йде, боягузка, — зрадів моїй нерішучості Васько. — Яз тобою піду. Я нікого, навіть слона, не боюся!.. Наїмемося грушок…

— Ще чого! — перервала я братика. — Вдома сиди. Не для малечі ця справа. Ми удвох з Іванком підемо. А як будеш язик за зубами тримати, то я й тобі кілька грушок принесу. І не наїмемося, а наїмося.

— Отже, вирішили: хай-но трохи стемніє — вирушаємо! — мовив Іванко і знову поважно закинув назад чуба.

— А я все одно піду, — насуплено буркнув Васько і, ображений, побрів до гойдалки, припасованої на гілках крислатого горіха скраю подвір'я.

* * *

Одинока хата мольфара Стефана куталася в сутінки. Вона тулилася до похмурого лісу. Темним марищем нависав він над людським помешканням, ніби казковий велет, що придивляється до дрібного мишеняти: чи згодиться воно на обід, чи пошукати чогось більшого.

Обіч хати причепилася присадкувата клуня-дровітня, поруч сарай зі стрімким оборогом для сіна, а довкола — пишний, хоча й невеличкий садочок.

Груша росла попід самим вікном. Вона знемагала від ваги власних плодів і ніби припрошувала: «Рвіть, діточки, їжте, мені не шкода».

У шибці мляво блимав каганець.

— Зілля варить, — прошепотів Іванко. — Він ніколи не вмикає світло, коли готує зілля.

Ми завиграшки подолали невисоку загорожу і були вже під заповітним деревом, як ззаду почулося:

— Зачекайте! Я теж хочу грушку!

З паркану, зачепившись штаньми за штахетину, звисав Васько.

— Зніміть мене, я теж хочу грушку! — пхинькав малий.

— От іще причепа, — розсердилась я. — Порви ще мені штани — сам зашиватимеш.

Іванко повернувся і спустив Васька додолу.

— Та тихо тут, — наказав він, — якщо не хочеш перетворитися на хробака.

— Я на слона хочу, — пробурчав Васько і слідом за нами подерся на грушу.

Що то були за грушки! Пісня — а не грушки! Симфонія — а не грушки!.. Я штуки три з’їла, доки почала за пазуху рвати.

Хлопці теж не пасли задніх. Васько заліз ледь не на самісінький вершечок, де дулі були найбільші й найсоковитіші.

Ми з Іванком сиділи якраз навпроти вікна. Всередині, за шибкою, маячили тіні й чулися голоси.

— Відпусти мене, — просив дівочий голос. — Я мушу бути не тут. Навіщо ти тримаєш мене?

— Він занапастить тебе! — сердито відповідав чоловічий, певно Стефанів, голос. — Я не хочу втрачати тебе вдруге. Годі з мене! Укладайся спати вже.

— Ти забув, що мені не треба ні спати, ні їсти! — в розпачі скрикнула дівчина. — Мені лиш одне треба, і я піду до нього! Не питиму більше твого зілля! І не шукай мене!..

По фіранці майнула довгокоса тінь, гуркнули двері, і з хати вискочила гнучка постать. Дівчина вибігла з подвір’я і поринула в чорні обійми лісу. Смереки, що ніби цього давно чекали, схвально і втішено прошерхотіли колючими лапами і якось упокорено задивилися в яснозоре небо.

За дівчиною на ґанок вибіг мольфар. У цю мить під Васьком тріснула тонка гілка: «Трі-і-ісь!!!»

— Мамочко! — зойкнув малий і, гублячи налиті соком дулі, швидко-швидко, наче парашутист, що забув удома парашута, пролетів повз нас назустріч землі.

— Хто там ходить?! — насторожився Стефан.

Васько відповів глухим ударом об землю і таким же зойком. Слідом за ним, налякані до дрижаків, з дерева, просто-таки як стиглі грушки, посипались я та Іванко.

— Кого це там дідько носить?! — ще раз грізно поспитав мольфар і рушив у садок.

З надзвуковою швидкістю ми попідскакували з землі — і з грушками за пазухами й серцями в п’ятах перелетіли через загорожу.

3

Васько вже півгодини длубав голкою свої драні штанці. Він таки розірвав їх, коли вчора падав з груші. Іншим разом я би, звісно, допомогла братикові, але після вчорашнього, коли він ледь не попсував усім нам життя, — дзузьки! Нехай шиє потихеньку й дякує, що досі не хробак чи якийсь там восьминіг.

— Казали тобі сиди вдома чи не казали? — виховую Васька. — А ти чого за нами хвостом потеліпався, га?

— Ага, хитренькі які, — огризався Васько. — Думаєте, що мені грушок не хотілося? Ага!..

— Ото й жер би самі грушки все життя, якби Стефан тебе хробаком зробив, — серджусь я. — Хіба тебе не вчили, що старших треба слухатися? Мені просто страшно стає, як подумаю, що ти колись виростеш і…

Аж ураз