Чигиринський сотник - Леонід Григорович Кононович

То що ж це справді за роман? Захоплюючий травелог, чи пак подорожня історія, істерн, вартий дюжини західних вестернів, козацький бойовик, що читається на одному подихові, гідний негайної екранізації? І якщо вже, любий читачу, з нами Бог (і такі автори), то якого ще ворога нам боятися? І якщо не читати нам такі книжки, то кому ж їх тоді читати? Не ляхам і не німцям, як той казав, бо вони свої мають — і книжки, і володарів думок, і власників перснів. І демонологія оповіді у «Чигиринському сотнику» може сприйматися за «фантастичну» лише упередженим сучасним читачем. З точки зору історії мало що в романі видається казковим і небувалим, і наразі лише його гостросюжетна моторика виводить оповідь за жанрові межі. Бо це справді екстремальне чтиво, що вибивається з-поміж інших, наче козацька сальва з романного мороку нашої сивої давнини.

Ігор Бондар-Терещенко

Одного зимового вечора за кількоро день проти Різдва їхала правим берегом Дніпра козацька ватага. Оддалеки поглянеш — геть-чисто татарський чамбул[1]: усі в кожухах, вивернутих догори вовною, у шапках пелехатих, і під кожним бахмат[2] добрячий. Тільки зблизька знати було, що то щирі запорожці, бо в шаблі, ратиська[3] й огневу стрільбу озброєні. Коні їхні зморилися і насилу брели в снігу, та братчики, певне, поспішали, бо знай поганяли їх нагайками.

— Ондо тобі й Базавлуцький праліс… — озвався старий козак, який їхав позаду, і показав на темну кострубату стіну, що видніла зразу за річкою. — Непевна сторона!

— А то чом? — поспитався циган, що тримався коло нього побіч.

— Казали січові діди, тут межа пролягає поміж білим світом і пеклом… Така се місцина, куди й ворон кості не заносить, бо воно ні те, ні се — ні Богу не належить, ні чортові! Ото й водиться тут нечисть, та ще татаре тирлуються, як мають в Україну йти…

— А що запорожцеві нечисть! Запорожець і сам чорт… — буркнув циган. — То нам треба тим лісом їхати?

Старий крутнув головою.

— Та ні, Господь милував! Подалися навпростець, то десь біля річки їх і переймемо… Побачиш дивину, яку рідко на білому світі узуздріти можна!

— А що ж воно за лихо таке отсе ми гонимо? — спитався циган.

Тут отаман, що їхав попереду, озирнувся і махнув рукою, показуючи на високу могилу, що височіла над річкою. Без слів уторопали його братчики — шмагонули коней й притьма завернули у видолинок, котрий ту могилу огинав. Як проїхали його ступою і попереду забіліла річкова крига, отаман спинив коня і прислухався.

Крізь сумне зітхання вітру дедалі гучніше й виразніше чутно було тупіт і люте хоркання — таке, наче стадо свиней біжить кригою.

— Що се?! — пошепки поспитав циган.

— А он дивися! — криво посміхнувся січовик, мацаючи шаблю при боці.— Циганчатам колись розкажеш, що то за дива в Запорожжі кояться!..

Хтів було циган ще щось сказати, та так і завмерли тії слова у нього на вустах.

З-за річкової кручі, хоркаючи, сапаючи і повискуючи, висипало стадо диких вепрів. Здоровезні та горбаті були вони, мов каменюки, усі в довгій бурій щетині, а з пащ стриміли криві жовті ікла. На кожному вепрові сиділа верхи старезна кощава відьма зо щитом на плечі та мечем при боці. Коси тих войовниць були розпущені й летіли за вітром, а вони знай свистіли та гойкали, підганяючи своїх коней.

— Матер Божа!.. — прошепотів циган.

— А що, гарні? — озвався старий козак. — Бісурканями їх звуть, бо з бісами да чортами сії почвари водяться!

— Гей! — крикнув тут отаман і свиснув у два пальці, аж коні з переляку поприсідали.

Стадо вже до берега завернуло, та, зачувши той свист, вмить у клин вишикувалося. А запорожці виїхали притьмом із видолинка і стали перед лавою, що наїжачилася мечами та списами.

— Що треба смертним од безсмертних? — спиталася одноока бісурканя, котора на чолі стояла.

Виїхав тоді з гурту старий козак і руку на шаблю поклав.

— Оддай те, що в Остатній кріпості взяла, відюхо!

Загаласували бісуркані, та одноока махнула їм, щоб замовкли.

— Не ставай поперек дороги, діду! Те, що ми взяли, Триглаву належить, а не вам!

— Належить воно Січі Запорозькій, бо з козацького насіння пішло! — відказав запорожець. — А ви Остатню кріпость спалили і вбили ту, що його породила! Віддай, ще раз кажу!

— А як не оддам, то що