Смерть в океані - Леонід Михайлович Тендюк

Острови взагалі — дивовижжя, а тим паче такі віддалені від материків і всього цивілізованого світу, як ці.

…Лежать вони відразу за екватором (хіба ж не диво! Звідси, де тепер наш «Вихор», до них шапкою докинути), між п'ятим і одинадцятим градусом південної широти.

Що це за широти, я вже розповідав: зона тропічної спеки, світ коралових атолів, у лагуни яких навіть для легких човнів (підводні скелі, рифи) шлях закрито. Низинні, пласкі острівці підводяться над поверхнею океану лише на кілька метрів. І коли здіймається буря — тайфун або тропічний циклон, порятунку немає: все гине.

Я гортав сторінку за сторінкою. Загадкові, сповнені таємничості назви: Мотулоа, Аматуку, Нукулаелає, Тепука-Вілі-Вілі. Полінезійські й мікронезійські слова, бо архіпелаг Елліс — на межі між Полінезією і Мікронезією.

У кінці лоції хтось підшив ще одну книжку, понад сотню замацаних, пожовклих сторінок убористого шрифту — нариси російського мореплавця Коцебу.

Кілька абзаців було підкреслено масним червоним олівцем. «Між п'ятим градусом південної широти і екватором, — прочитав я, — ми щодня помічали, що десь близько суходіл. Коли ми знаходилися під четвертим градусом п'ятнадцять мінут південної широти і сто сімдесят вісім градусів західної довготи, шквал, налетівши з південного сходу, заніс на корабель безліч метеликів і дрібних пташок, які водяться лише на суходолах… Отже, поблизу була земля. Та даремно ми напружували зір — землі ніде не було видно. Тож відкриття розташованих у цьому районі островів лишається для якого-небудь майбутнього мореплавця».

Внизу на вклейці чиясь рука вивела примітку: «Увага! Отто Євстафійович оповів про плавання корабля «Предприятие» в кінці травня тисяча вісімсот двадцять четвертого року в районі між островами Фенікс і Елліс (Лагунними островами), на той час ще не повністю відкритими».

— Он воно що! — вголос вигукнув я. — Ми йдемо дорогою, яку вторували наші далекі попередники.

У лоції згадувався ще з десяток островів архіпелагу Елліс.

…Усі суходоли низинні, порослі кокосовими пальмами, що сягають тридцятиметрової висоти.

…Швидкоплинна Екваторіальна течія спрямована на захід.

…На південному боці фарватеру, який веде на рейд Фонгафале, мілини, рифи.

«Ось воно, Фонгафале!» — зрадів я, згадавши слова штурмана про те, що ми йдемо на атол, у тубільне селище.

Про той атол та острівець Фунафуті, на березі якого розташоване поселення, в лоції також докладно сказано: поблизу часто бувають смерчі; в лагуні й на рейді — підводні скелі, а біля селища Фонгафале багато затонулих суден і понтонів.

І ми в це пекло ліземо!

Лоція лоцією, та коли я, одірвавши погляд від її сторінок, глянув у далечінь, від подиву занімів. На обрії, там, де сходилися небо й море, лежала велетенська звивиста цятка, а над нею, розчепіривши зелене віяло, височіли гінкі пальми.

Що мене вразило, не знаю — смарагдовість гущавини, яка мінилася й виблискувала в промінні призахідного сонця, чи, може, цей невідомий берег, обрамлений вінцем золотавого прибою, який пінився й вигравав на коралових рифах.

Уже вітерець доніс дурманливі пахощі джунглів; тубільні човни, бачив я, мов заводні, снують вподовж піщаного узбережжя.

Усе хвилювало і викликало захоплення й здивування. Та найбільше, мабуть, п'янило очікування, таїна, від якої ми були за крок… Спливуть хвилини, ми причалимо, зійдемо на землю в океані, куди рідко хто з наших співвітчизників потрапляє.

Потім, уже пізніше, через роки, коли доля наосліп перетасує карти й стане умиротвореним, іншим моє життя, до мене в сни настирливо будуть приходити острови — казкові, небаченої краси суходоли. Уві сні й наяву проситиму, благатиму долю повернути мене в той жорстокий і принадний час, коли я був молодим, неприкаяним і щасливим.

Але нікому не дано повернути минуле. Навіть долі.

Курсом зюйд-ост «Вихор» підходив до Фунафуті.

Берег був поруч.

Приземисте узлісся, в глибині острова — крони хлібного дерева й папайї. Уздовж вигинистої смуги коралового суходолу, притиснутої тропічною гущавиною до води, корячкуваті пагінці пандануса мовби присіли навпочіпки.

«Вихор» зупинився перед горловиною проходу Те-Ава-Матеїка й погойдувався на хвилях.

Капітан не наважувався заходити в цей сповнений загрози, виритий самою природою канал, який з'єднував лагуну з океаном.

Повноводдя ще не наступило. Відпливна течія оголила навколишні рифи, і вони, схожі на валки покропленого дощем сіна, виблискували волого.

Звідти, як з погреба, тягнуло сирістю, ні з чим незрівнянною нудотливістю відмираючих коралів, йодистими пахощами свіжих водорослин, молюсків та іншої живності океанського дна.

Де-не-де пагорбились, розкидані в безладді, сірі, до половини затоплені валуни й скелі.

Я чув, лежачи під тентом, розмову на містку. Там радились, як краще пробратися в лагуну.

— Може, діждатися повної води? — подав голос начальник експедиції, професор Циба.

Йому відповідав капітан:

— Ні, Іване Васильовичу. При повноводді більше небезпеки наразитися на рифи — прибережне дно з його численними банками, які не позначені навіть на картах, за такої умови візуально зовсім не вдасться розгледіти. Стовбичити ж тут також нічого. Через годину-другу настане ніч, завирує приплив і з океану в бік острівців гуне вода. Недалеко й до біди! Тож — або вернутися у відкритий океан, подалі від атолу, або відразу пробратися в лагуну. Пробратися… Але як це зробити?

По голосу я впізнав штурмана Шарашкіна.

— А що, Євгене Петровичу, якби спустити промірочний човен? — мовив він. — Поки не стемніло, з нього можна оглянути фарватер.

— Слушно, — погодився капітан. — Так, саме промірочний катер! — впевнено повторив Євген Петрович. — Інакше доведеться звідси задкувати й до