Копальні царя Соломона. Прекрасна Маргарет - Генрі Райдер Хаґґард

Ми здригнулися від жаху, бо знали, що його загибель неминуча, і всі кинулися до нього.

Через три секунди все було скінчено, але не так, як ми припускали. Хіва побачив, що його пан упав. Хоробрий юнак обернувся і кинув просто в морду слону свій асегай, який застряв у того в хоботі.

З лементом од болю розлючений слон схопив бідолашного зулуса, жбурнув його на землю і, наступивши на тіло Хіви своєю великою ногою, обплів хоботом верхню його половину і розірвав його надвоє.

Ошалівши від жаху, ми кинулися вперед, стріляючи навмання без перерви, і нарешті слон упав на рештки зулуса.

Гуд підвівся, заламуючи у відчаї руки над рештками сміливця, який пожертвував своїм життям, аби його врятувати. Хоч я і багато натерпівся в своєму житті, але теж відчув клубок, що підступав до горла. Амбопа стояв, споглядаючи великого мертвого слона й спотворені рештки бідолашного зулуса.

— Що ж, — раптом сказав він, — Хіва, щоправда, помер, але помер як мужчина.

Ми забили дев’ять слонів, і в нас пішло два дні на те, щоб одрізати бивні, перетягти їх до себе і ретельно закопати в пісок під величезним деревом, яке виднілося на відстані кількох миль навкруг. Нам вдалося здобути велику кількість чудової слонової кістки — ліпшої мені не доводилося бачити: кожне ікло важило в середньому від сорока до п’ятдесяти фунтів. Бивні величезного слона, що розірвав бідолашного Хіву, важили, за нашим приблизним підрахунком, сто сімдесят фунтів.

Самого ж Хіву, точніше те, що лишилося від нього, ми закопали в норі мурашкоїда і, за зулуським звичаєм, поклали в могилу його асегай на випадок, якби йому довелося б захищатися на шляху в ліпший світ.

На третій день ми знову рушили в дорогу, сподіваючись, що якщо лишимося живі, то на зворотному шляху відкопаємо нашу здобич. Після довгої і втомливої дороги і цілого ряду пригод, про які в мене немає часу детально розповідати, ми досягли крааля Сітанді, розташованого біля річки Луканги. Власне кажучи, тільки звідси повинна була по-справжньому розпочатися наші мандрівка.

Я дуже добре пам’ятаю, як ми туди прийшли. Праворуч було маленьке тубільне селище, що складалося з кількох жалюгідних хатин і кам’яних прибудов для худоби. Трішки нижче, біля самої ріки, виднілися клаптики обробленої землі, де тубільці вирощували свій мізерний запас зерна. За ними простягнулися вдалину неозорі простори вельдів — лугів, що хвилюються високою густою травою, в якій блукають стада дрібних тварин.

Крааль Сітанді знаходиться на самій межі цієї родючої місцевості. Ліворуч од нього починається велика пустеля. Важко сказати, через що така несподівано різка зміна характеру ґрунту, але цей контраст був такий разючий, що мимоволі впадав у вічі.

Ми розбили наш табір трішки вище маленької річки. На її протилежному березі був кам’яний укіс, по якому двадцять років тому бідолашний Сильвестр вертався поповзом після божевільної спроби дістатися до копалень Соломона. Якраз за цим укосом починається безводна пустеля, поросла низьким колючим чагарником.

Наставав вечір, і велика сонячна куля повільно опускалася в пустелю, освітлюючи весь її неозорий простір своїм останнім сяючим, різнобарвним промінням.

Надавши можливість Гуду займатися влаштуванням табору, я запросив сера Генрі прогулятися, і ми вирушили на вершину протилежного укосу і звідти стали дивитися на пустелю. Повітря було чисте і прозоре, і далеко-далеко на горизонті я міг розрізнити неясні голубуваті обриси снігових вершин гір Сулеймана.

— Гляньте, — промовив я після деякої мовчанки, — ось стіни, які оточують копальні царя Соломона. Одному лише богові відомо, чи зможемо ми колись на них зійти!

— Там повинен бути мій брат. А якщо він там, я за всяку ціну дістануся до нього, — сказав сер Генрі з тією спокійною упевненістю, яка була так для нього характерна.

— Ну що ж, сподіватимемося, що це нам удасться! — зітхнув я і повернувся, щоб іти в табір, коли несподівано помітив, що ми не самі.

Позаду нас, спрямувавши пильний погляд на далекі гори, стояв наш гордовитий зулус Амбопа. Помітивши, що я дивлюся на нього, він заговорив, звертаючись до сера Генрі, до якого, як я вже переконався, він устиг сильно прихилитися.

— Так це і є та країна, куди ти хочеш іти, Інкубу? (Це слово означає “слон”: так прозвали тубільці сера Генрі) — сказав Амбопа, вказуючи своїм широким асегаєм на гори.

Я обурено запитав його, яке він має право так фамільярно розмовляти зі своїм паном. Нехай тубільці називають один одного будь-якими прізвиськами, але зовсім недопустимо і непристойно з їхнього боку називати в обличчя білу людину своїми безглуздими іменами. Зулус тихо засміявся, і цей сміх мене ще більше розізлив.

— Звідки ти знаєш, що я не рівний вождеві, якому служу? Звичайно, мій пан належить до королівського роду: це видно з його зросту й осанки, але, можливо, я теж із королівського роду, як знати? О Макумазан! Будь моїми вустами і передай слова мої Інкубу, моєму панові І вождеві, бо я хочу говорити з ним, та й з тобою теж.

Я дуже був сердитий на Амбопу, тому що не звик, щоб тубільці так зі мною розмовляли, але він чомусь викликав у мене мимовільну і абсолютно незрозумілу для мене повагу. Крім того, мені було цікаво знати, про що він збирається з нами говорити. Я відразу ж переклав його слова серу Генрі, додавши, що, на мій погляд, він нахаба і його нахабна поведінка обурлива.

— Так, Амбопа, — відповів сер Генрі, я хочу йти в цю країну.

— Пустеля широка, і в ній нема води, а гори високі й покриті снігом. Жодна людина не може сказати, що лежить за горами, за якими ховається