Віннету ІІІ - Карл Фрідріх Май

Після публікації роману «Віннету» до мене хлинув потік поштівок і листів. Він не спадає й нині, навіть більше — йому кінця-краю не видно. Скільки припущень і запитань! Хто ж зможе на все це відповісти? Тому прошу, майте терпіння.

Так, терпіння, бо читача, чию симпатію, ба навіть любов, завоював мій Віннету, запевняю: я ще багато й часто розповідатиму про найкращого з-посеред моїх друзів. Три томи «Віннету» — це лише найкраще з того, що за чотирнадцять років нашої дружби я пережив разом із ним. І я ще маю що про нього розповісти.

Наразі скажу лише одне: я пообіцяв апачам відвести їх на могилу їхнього вождя після того, як повернуся з Темної Води, що в горах Ґрос-Вентр. Та поки що це, здається, неможливо. Зараз кінець грудня. Тож уже надто пізно вирушати в дорогу до найдикіших та найнегостинніших місць Скелястих гір, бо це займе щонайменше два місяці й триватиме до кінця зими. А що це означає, може знати лише той, хто, як і я, колись тижнями сидів там у глибоких снігах[45]. Апачі, які звикли до південнішого й набагато м’якшого клімату, не могли собі навіть уявити всіх тих труднощів, що спіткали б нас на цьому шляху.

А тому я вмовив нетерплячих почекати до весни й пообіцяв залишитися з ними, чим дуже всіх втішив. Хочу відразу наголосити, що ми здійснили цю подорож весною. Понад місяць ми добиралися до Міссурі й прибули саме вчасно, аби допомогти нашим друзям з поселення Гелльдорф відбити напад оґлала. Позаяк метою нападників було не так поселення, як срібна рушниця Віннету, на яку оґлала накинули оком, то я за згодою всіх апачів узяв її собі й пізніше привіз на батьківщину як найдорожчий спогад про мого загиблого друга.

Час до початку подорожі промайнув для мене швидко. На честь найвідомішого та найулюбленішого вождя всіх апачів тижнями справляли урочисті поминальні обряди. Тоді мескалеро повинні були обрати нового вождя. Я був змушений скористатися всім своїм впливом, аби вибрали такого апача, від якого можна було б сподіватися мирного та великодушного виконання обов’язків, як це було властиво моєму загиблому другові. Вождем обрали Тіл-Лата, який, попри своє ім’я, виявився розумним чоловіком. З-поміж усіх червоношкірих, що претендували на посаду вождя, він, власне, найменше був схильний до упереджень індіанців щодо білих людей.

Та чи вдасться йому завоювати такий беззаперечний авторитет, який мав Віннету серед інших племен апачів? Як пізніше засвідчить історія, цього не сталося. Окремі племена поступово втратили той тісний зв’язок, який вправно підтримував Віннету. Це коштувало їм значних зусиль і виснажило їх у кровопролитній і марній боротьбі з блідолицими. Зокрема в історію західних штатів кривавими буквами записане ім’я вождя Джеронімо із племені чірікауа.

Заповіт апачів, який я викопав на Наґґет-Ціль, знищений — розвіяний вітром. Жоден із членів племені не скористався тим духовним спадком, який Віннету залишив по собі. Жоден із них не мав такої величчі, такої славної і переможної відваги.

Жоден? Дійсно ніхто? Може, все-таки хтось знайшовся?

Те, що я незабаром розповім, має довести: якщо знаки не брешуть, то червона раса починає, врешті-решт, приходити до тями, тому щойно винесений їй суворий вирок потребує спростування. Що більше я розповідаю, то прекраснішою і осяйнішою постає перед моїми очима постать того, кого я зобразив і полюбив як представника всього його народу, то більше він набуває життєствердного тепла і яскравого вигляду — той, кому я мусив був викопати холодну могилу на високому березі Міссурі, найшляхетніший з-посеред індіанців,

ВІННЕТУ,

вождь апачів!

Третю частину трилогії Карла Ф. Мая (1842–1912) «Віннету» також проілюстровано автентичними фотографіями Джона К. Г. Ґребла, Едварда Ш. Киртіса, Френка А. Райнгарта, Роланда В. Ріда і Алоїса Шіссера. У цій частині, як і у другій, ми не повторюємо біографічних довідок про тих авторів фотоколекцій, про яких ми вже розповіли у котрійсь із попередніх частин.

Але ми використали світлини й інших фотомайстрів. Тут є роботи з колекції студії Чарльза Мілтона Белла (1848–1893) — одного з найвідоміших свого часу вашингтонських фотографів. Основу цієї колекції становлять портрети столичної суспільної верхівки. Але є у ній також портрети індіанців, які він робив для Департаменту внутрішніх справ та Бюро Американської Етнології.

У третій частині трилогії представлено й роботи А. Френка Рандала (1854–1916), який 1886 року супроводжував військо генерала Джорджа Р. Крука під час кампанії проти апачів Джеронімо. Опісля він тривалий час мандрував Арізоною і Нью-Мексико, фотографуючи місцевих мешканців, зокрема й представників племен апачів. Утім збереглося лише близько сотні його світлин.

До вищезгаданого генерала приєднався також легендарний фотограф і фотожурналіст із Арізони, а згодом — шериф округу Кочіз, Каміліус Сідні Флай (1846–1901). На жаль, більшість його негативів була знищена під час двох пожеж у його фотостудії. І нині його світлини доступні здебільшого завдяки публікаціям у тогочасній періодиці. У цій частині використано дві його роботи, на яких зафіксовано Джеронімо та його побратимів.

Тут також розміщено дві світлини невідомих майстрів, що доносять до нас типовий образ вестмена, романтизований, і не безпідставно, у численних літературних і кінематографічних творах. На одній із них бачимо легендарного американського мандрівника, дослідника, мисливця, цивільного скаута й армійського офіцера Лютера Сейджа Келлі (1849–1928), більш відомого під прізвиськом «Єловстоун». Він брав участь у Громадянській та Індіанських війнах, у Філіппінській кампанії, добував золото у Неваді, був провідником у