Віннету ІІ - Карл Фрідріх Май

Він замовк, витримав паузу, щоб його слова прозвучали більш вагомо, і продовжив:

— Цього разу я відпускаю вас і повертаю все, що вам належить. Але ми залишимо вас прив’язаними до дерев, щоб ви не мали можливості кинутися за нами навздогін. Ми їдемо туди, звідки прибули, і беремо з собою містера Роллінса, а до вечора ми його відпустимо, він повернеться сюди і розв’яже вас. Запам’ятайте, що ви завдячуєте містерові Роллінсу життям і спробуйте віддячити йому!

Більше ніхто нічого не говорив. Нас і справді прив’язали до дерев, поряд стриножили наших коней, біля нас поклали провізію та все, що забрали в нас, і поїхали геть.

Ми дуже довго мовчали, прислухаючись до кожного шереху, побоюючись, що Сантер сховався десь поруч і підслуховує нас. Нарешті апач заговорив:

— Вони ховаються десь поблизу, щоб піти по сліду за нами. А щоб ми їх не бачили, вони відпустять нас увечері. Віннету повинен схопити Сантера. Що думає про це мій брат? Як нам найкраще зловити його?

— У жодному разі йому не можна показувати дорогу до «фортеці». Ми будемо їхати всю ніч і приїдемо увечері до місця, яке назвемо «фортецею». Там ми зупинимося. Роллінс поїде з нами і дорогою буде залишати знаки для свого ватажка. Але ми схопимо Роллінса і за його ж знаками поїдемо назустріч Сантерові. Чи згоден мій червоношкірий брат із таким планом?

— Так, це чудовий план. Сантер переконаний, що зловить нас, але насправді ми зловимо його. Хуґ! — у цьому слові прозвучало глибоке задоволення від того, що в наших руках буде той, кого ми так довго шукали.

День повз до вечора повільно, мов слимак, але врешті таки стемніло, і ми почули стукіт кінських копит. До нас під’їхав Роллінс, зіскочив з коня й перерізав мотузки. Ясна річ, він довго розповідав про те, як важко було врятувати нас і як далеко йому довелося їхати з Сантером. Ми вдавали, що віримо йому, подякували за порятунок, хоч досить стримано. Потім сіли на коней і поїхали.

Роллінс їхав за нами. Ми бачили, як він змушує коня гарцювати, щоб залишити в траві чіткіші сліди, як залишає на кущах зламані гілки. Вранці ми зупинилися біля струмка, щоб напоїти коней і дати їм відпочити, а опівдні зробили привал години на три, щоб дати Сантерові змогу під’їхати до нас якомога ближче. Розрахувавши, що нас розділяє приблизно дві години дороги, ми вирішили, що настав час розплатитися з Роллінсом за «послугу». Ми зупинилися і зійшли з коней. Він теж спíшився і запитав:

— Чому ми знову зупиняємося, джентльмени? Це вже втретє сьогодні. Мені здається, що до «фортеці» Вогняної Руки вже не дуже далеко, і ми могли б сьогодні ж приїхати на місце, а не знову ночувати в дорозі, — нетерпляче запитав Роллінс.

Йому відповів зазвичай мовчазний Віннету:

— Мерзотники не повинні заходити у вігвам Вогняної Руки.

— Мерзотники? Що хоче сказати вождь апачів?

— Вождь апачів хоче сказати, що ти брехун і негідник.

— Я? Відколи Віннету такий невдячний і несправедливий до своїх рятівників?

— Рятівників? Невже ти справді сподівався обдурити нас? Ми знаємо все: Сантер — це і є купець Бартон, а ти — його спільник. Дорогою ти залишав знаки для них, щоб вони могли знайти схованку Вогняної Руки. Ти збираєшся віддати нас Сантерові, хоча стверджуєш, що ти — наш рятівник. Ми спостерігали за тобою, поки ти цього навіть не помічав, але тепер настала твоя пора. Сантер просив нас віддячити тобі. Зараз ти дізнаєшся, що вождь апачів уміє бути справедливим.

Він простягнув руку до Роллінса, але той зорієнтувався швидше і враз скочив у сідло, щоб утекти. Але в ту ж мить я схопив його коня за вуздечку, а Віннету негідника — за комір. Мабуть, Роллінс вважав мене більш небезпечним, бо вихопив револьвер і вистрілив у мене, але Віннету не дав йому прицілитися, і куля пролетіла мимо, а наступної миті беззбройний Роллінс уже лежав на землі. Ми прив’язали його до дерева тими ж ременями, якими розбійники стягували нас напередодні, запхали йому в рота кляп і кинулися назустріч зграї. Ми збиралися забрати його звідти, коли розквитаємося із Сантером. Ми сіли на коней і проїхали трохи назад, але не своїм слідом, а паралельною лінією, і сховались у густих заростях неподалік від нашого сліду.

На захід від нас стелилася рівнина, якою мала проїхати банда. Ми розгорнули ласо, сплетені з кінського волосся, і чекали, поклавши поруч зброю. За нашими розрахунками, Сантер мав бути уже десь поряд. До сутінків залишалося ще з півтори години, але він мав би наздогнати нас раніше. Ми сиділи мовчки. Нам не треба було говорити, ми розуміли один одного й без слів. Ми були впевнені, що зуміємо впоратися зі Сантером і його спільниками.

У такому очікуванні минула не менше ніж година. Раптом я помітив на горизонті вершника, який мчав дуже швидко. Віннету теж побачив його і скочив на ноги.

— Уфф! — скрикнув він. — Вершник!

— Справді вершник. Це дуже дивно!

— Він скаче галопом назустріч Сантерові! Мій брат розрізняє масть його коня?

— Здається, гнідий.

— Гнідий кінь у Роллінса.

— Роллінс? Неможливо! Як йому вдалося визволитися?

Очі Віннету блиснули, обличчя потемніло від гніву. Але він опанував себе і спокійно вимовив:

— Зачекаємо ще чверть години.

Але минуло ще півгодини, вершник давно зник, а Сантер все не з’являвся. Тоді апач звернувся до мене з проханням:

— Нехай мій брат сяде на коня і перевірить, чи на місці Роллінс.

— А якщо Сантер з’явиться, коли