Діти капітана Гранта - Жюль Верн

“Томові Остіну, помічникові капітана яхти “Дункан”, Мельбурн”.

По тому він вийшов з фургона, розмахуючи руками й повторюючи незрозумілі слова:

— Ландія! Ландія! Зеландія!

Решта дня минула без жодних пригод. Уже все було готове до від’їзду Мюльреді. Чесний матрос радів, що йому випала нагода довести Гленарванові свою відданість.

До Паганеля повернулася його лагідність, звичайна манера поводитися. Правда, його зовнішній вигляд свідчив про глибоку заклопотаність, але він тримав її потай. Напевно, мав на це причини — майор чув, як учений повторював, наче змагаючись сам із собою:

— Ні! Ні! Вони мені не повірять? Та й навіщо? Тепер уже запізно!

Ухваливши цього держатися, Паганель заходився давати Мюльреді потрібні вказівки, як добратися до Мельбурна. Вчений накреслив на мапі маршрут і пояснив, що всі стежки в прерії ведуть до Люкновського шляху. Він ішов на південь аж до узбережжя, а там круто повертав до Мельбурна. Паганель наказував: ні в якому разі не збочувати з цього шляху, не їхати навпростець через мало обізнаний край. Отже, йдучи за цими порадами, Мюльреді не міг збитися з дороги.

Небезпека загрожувала лише поблизу, за кілька миль від табору, де Бен Джойс зі своєю зграєю, дуже ймовірно, зробив засідку. Проминувши ці місця, Мюльреді вже ставав недосяжний для каторжників і міг бути певним, що успішно виконає доручене йому важливе завдання.

О шостій пообідали. Раптом почалася жахлива злива, і всі з-під намету повтікали до фургона, — це було надійне укриття. Глина чіпко тримала загрузлий фургон, і він міцно спирався на неї, немов фортеця на фундамент. Арсенал зброї складався з сімох карабінів та сімох револьверів і дозволяв витримати доволі тривалу облогу, бо ж ні бойових, ні харчових запасів не бракувало. Не спливе й шести днів, як “Дункан” пришвартується в затоці Туфолда, а ще через добу команда яхти лівим берегом Снові добереться до табору. Якщо навіть мандрівники не зможуть одразу налагодити переправу, каторжники однаково змушені будуть відступити перед дужчим ворогом. Але передовсім треба, щоб Мюльреді спромігся виконати своє небезпечне доручення.

О восьмій годині зовсім споночіло. Настав час виряджатися в дорогу. Привели засідланого коня. Його копита, завбачливо обгорнуті ганчір’ям, ступали по землі безгучно. Кінь здавався втомленим, а проте від сили й витривалості його ніг залежав порятунок усіх цих людей. Майор радив Мюльреді поберегти коня, як тільки мине небезпеку нападу бандитів. Краще опізнитись на півдня, але прибути напевно.

Джон Манглс передав матросові револьвер, що його сам допіру старанно набив. То грізна зброя в руках людини, яка не знає страху, бо шість куль, випущених раз по раз, легко розчистили б дорогу, перейняту злочинцями.

Мюльреді скочив на коня.

— Ось лист, — сказав йому Гленарван, — оддаси його Томові Остіну. Хай він не гайнує жодної хвилини й веде судно до Туфолдської затоки, коли ж не знайде нас там — якщо ми не спроможемся перейти на той бік Снові, — хай якнайшвидше йде до нас на поміч. А тепер — рушай у дорогу, мій чесний матросе, і хай тобі щастить!

Гленарван, Гелена Мері Грант — усі міцно потиснули руку Мюльреді. Цей від’їзд чорної дощової ночі в страшну небезпечну дорогу, крізь безмежні простори незнаного дикого краю примусив би стиснутися серця не такі крицеві, як У відважного матроса.

— Прощавайте, сер! — сказав він просто й спокійно і за хвилину зник на стежці, що йшла попід узліссям.

У цю хвилину вітер забурхав іще дужче. Верховіття евкаліптів глухо шаруділи в пітьмі, чутно було, як тріщало сухе галуззя, падаючи на відволожену землю. Не одне велетенське дерево, висхле, та досі ще тривке, не витримало шквалу й звалилося цієї буряної ночі. Крізь скажене виття й стогін хуртовини долинало рипіння дерев у лісі й рокотання Снові. Важкі хмари, гнані бурею на схід, стелилися низько над землею, і здавалось, що то клубочиться пара. Густий морок робив цю ніч іще жахливішою.

Після від’їзду Мюльреді мандрівники сховалися до фургона. Гелена, Мері Грант, Гленарван і Паганель розмістилися в передньому відділку, щільно зачиненому. В другому влаштувалися Олбінет, Вільсон і Роберт. Майор і Джон Манглс стерегли фургон знадвору. Цього вимагала пильність.

Двоє вірних вартових стояли на сторожі, мужньо зносячи цю бурю, що в нічному мороці кидала їм в обличчя дощ і вітер. Вони силкувались прошити очима таку сприятливу для пастки й нападу темряву, бо вухо нічого не могло вловити серед шумовиння бурі, голосіння вітру, шарудіння гілок, гуркоту звалених шквалом стовбурів та бурхання розлючених хвиль.

Однак уряди-годи шум бурі ненадовго вщухав. Вітер десь залягав, немов віддихував, і тільки Снові грізно гула між застиглим комишем і чорною завісою камедних дерев. В такі хвилини тиша здавалася особливо глибока. Тоді майор і Джон Манглс пильно дослухались.

В одну з таких хвилин до них долинув пронизливий посвист. Джон Манглс хутко підійшов до майора.

— Чули? — спитав він.

— Чув, — відповів Мак-Наббс. — Але що це — людина чи тварина?

— Це людина, — сказав Джон Манглс.

Обидвоє напружено прислухалися. Раптом загадковий свист розітнувся удруге, йому відповів якийсь звук, мовби постріл, — ледве вловимий, бо тої ж миті знову зірвалася й люто забурхала буря.

Мак-Наббс і Джон Манглс відійшли до фургона й стали з завітряного боку. В цю хвилину шкіряні запони на ньому розсунулись, Гленарван вийшов і наблизився до товаришів. Він також чув злодійський свист і постріл, який відбився луною під брезентовою будою фургона.

— Відкіля почувся свист? — спитав він.

— Відтіль, — показав Джон Манглс рукою у