Томек у країні кенгуру - Альфред Шклярський

— Чи всі формальності, що їх вимагає австралійська влада, залагоджено? — не вгавав Смуга.

— Цим зайнялось підприємство Гаґенбека, скориставшись послугами директора зоологічного парку в Мельбурні, зоолога Карла Бентлі. Він також поїде з нами як експерт, — відповів Вільмовський. — Усі документи я отримав чотири дні тому. Нам запропонували одночасно перевезти в Австралію п’ятдесят верблюдів з Африки, а також слона та бенгальського тигра з Цейлону. Отож ми не попливемо до Австралії порожнем.

— Де саме в Африці братимемо верблюдів?

— У Порт-Судані.

— Тобто в Східній Африці на Червоному морі, — негайно додав Томек.

— А де в Австралії ми маємо їх вивантажити? — знову спитав Смуга.

— У Порт-Огасті, — відповів Вільмовський.

— І ми теж там зійдемо? — зацікавився Томек.

— Так, там ми залишимо пароплав. Слона й тигра ми звідти відправимо залізницею до зоопарку в Мельбурні.

— А хіба верблюди не призначені для зоопарку? — здивовано запитав Томек.

— Ні, вони подорожуватимуть зовсім з іншою метою. Поселенці Південної та Західної Австралії використовують цих тварин як тяглову силу через їхню здатність довго обходитись без води, — відповів Вільмовський.

— Чи не можна вже сьогодні перебратися на пароплав? — попросив Томек.

— Ні, не можна, — відповів батько. — Ми повинні спочатку забезпечити тебе належним одягом для подорожі та ще деякими дрібницями, які знадобляться тобі в дорозі.

Смуга та Вільмовський зайнялись розподілом обов’язків між окремими членами експедиції. Томек мовчки слухав їхню розмову, і його брала дедалі більша нетерплячка. Незабаром Смуга помітив це й, здогадавшись про причину хвилювання хлопця, сказав:

— Оскільки кожен учасник експедиції повинен виконувати певну функцію, слід би й Томекові доручити якусь відповідальну справу.

— Я вже думав про це, — відповів Вільмовський і, звертаючись до сина, запитав: — Ти вмієш стріляти?

Томек почервонів від задоволення. Йому було приємно, що батько готовий доручити йому відповідальну справу, яка вимагала вміння стріляти. Але як же йому признатися, що, крім іграшкової рушниці, ні разу в житті не тримав у руках іншої зброї? Тому Томек кашлянув кілька разів і пробурмотів:

— Залежить… із чого.

— Ну, приміром… зі штуцера?

— Звичайно, вмію, — на всякий випадок підтвердив Томек, побоюючись утратити приємне завдання.

— Чудово, — сказав Вільмовський, непомітно підморгнувши Смузі. — Ми хочемо доручити тобі забезпечення експедиції свіжим м'ясом.

— Це означає, що я займатимусь полюванням?

— Так! Чи це тобі не подобається?

— Я думаю, що… зумію, — відповів Томек, намагаючись зберегти цілковиту врівноваженість, хоча в ролі мисливця почував себе дуже невпевнено.

— У такому разі справу можна вважати залагодженою, — підсумував розмову Смуга.

Усі троє подалися до міста за покупками. Ще до того, як посутеніло, Томек мав усе необхідне для участі в експедиції. Він власноручно запакував у валізу теплі сорочки, штани й міцні шнуровані черевики з високими халявками, які повинні були охороняти нош від укусів отруйних змій, що водилися в Австралії. Решта речей, за словами батька, вже чекали на нього в каюті на «Алігаторі».

Щоб востаннє перед тривалою морською мандрівкою добре відпочити на суші, вони рано лягли спати. Томек, незважаючи на враження, яких він зазнав протягом дня, заснув відразу. Всю ніч йому снилось полювання на кенгуру й динго.

Тимчасом як Томек переживав уві сні багато героїчних пригод, його батько, навпаки, довго не міг заснути. Спогади, викликані приїздом сина, позбавили його спокою. Дуже багато турбот і нещасть спіткало його в житті. Довелось покинути найближчу родину, він утратив дружину й залишився на світі одинцем. Раптом Томек щось вигукнув крізь сон, і тоді Вільмовський усвідомив, що він, нарешті, зустрівся із сином, за яким тужив стільки років. То яке ж то щастя, що син тепер біля нього! Завтра вони вирушають в Австралію, плавба до якої, на думку Вільмовського, не становить особливої небезпеки. Потім Томек закінчить школу в Англії. Канікули проводитимуть разом і здійснять ще не одну експедицію. «Може, мій син буде щасливішим у житті, ніж я», — думав Вільмовський.

Був ранній ранок, але на вулицях Трієста вже панував жвавий рух. Дрожка, якою Томек їхав із батьком та Смугою, ледве прокладала собі дорогу серед інших екіпажів.

Томек уперше опинився в портовому місті. Він із цікавістю дивився на ліс кораблевих щогл, які всіяли велику затоку. Скрип кранів, за допомогою яких завантажували кораблі, команди й крики матросів зливалися в безперервний гул. Шум, жвавий рух, який панував навколо, і вигляд потужних морських кораблів справили на хлопця велике враження й навіть до певної міри виповнили його страхом перед великим, досі незнаним йому світом. Томекові здалося, що він лише маленька пилинка на шляху велетнів, які готові безжально роздавити його своїми важкими лапами. Далека Варшава, місто в декілька разів більше за Трієст, тепер здавалася йому найбезпечнішим куточком у світі. Він раптом зрозумів, чому тітка Яніна так боялася відпускати його в далеку дорогу.

«Якщо вже тут так страшно, то що вже казати про перебування в неозорому морі й про те, що чекає мене в далекій, незнайомій Австралії?» — думав Томек.

Томек згадав слова вчителя географії, який розповідав про величезні австралійські ліси, які зовсім не дають тіні, про безводні степи й пустелі, а також про чорних людей, що полюють і воюють за допомогою грізних у їх руках бумерангів[7].

Уявивши собі всі небезпеки, що очікують його, Томек аж зблід зі страху. Але коли йому здалося, що для нього вже немає порятунку, він раптом відчув на своєму плечі теплу долоню й почув голос батька: