На Зміїному острові - Мартін Вікрамасінге

І ми, наче ватага справжніх грабіжників, вирушили в похід. Підійшовши до садка, ми побачили, що попід парканом густо росте кропива і кущі з довгими гострими колючками, їх насадив Упасака. Минуло добрих п'ятнадцять хвилин, перш ніж ми подолали цю перешкоду і перелізли через паркан.

— Геть усе обчухраємо, — з серцем мовив Джінна, який був дуже лютий на Упасаку.

Ширипала і я лишились біля паркана, а Джінна з Дангадасою вилізли на дерева і заходились скидати звідти плоди. Ранадева збирав їх і складав у кошик. З першим деревом Джінна впорався дуже швидко і поліз на друге. В цю мить я побачив Упасаку, що повертався додому. Признаюсь, його несподівана поява злякала мене. Я гукнув Джінні, щоб він стрибав із дерева й тікав. Сам же я схопив кошика і перелетів через паркан. Ранадева з Ширипалою кинулись слідом за мною. Видершись з колючок, ми побачили, що Джінни немає. Тоді ми повернулись до паркана і зазирнули в садок.

Упасака, схопивши Джінну, аж трусився від люті і тягнув його до будинку. Він кричав, що відведе Джінну в поліцію. Потім я побачив, як він щосили вдарив Джінну кулаком.

— Вперед! — гукнув я до хлопців.

Ми перескочили через паркан і кинулись на Упасаку. Я схопив його за ноги, Ширипала з Ранадевою повисли на ньому з обох боків, Джінна штовхнув його в груди, і Упасака впав на спину. Поки хлопці тримали ченця, я знайшов вірьовку. Потім ми його міцно зв'язали й утекли, прихопивши з собою все, що встигли нарвати.

Другого дня по селу поповзли найрізноманітніші чутки. Казали, що я, Джінна і ще троє хлопців залізли в будинок ченця Упасаки і намагалися вкрасти гроші та цінні речі. А коли, мовляв, Упасака зненацька застукав нас на місці злочину, то Джінна вдарив його дрючком по голові, він знепритомнів, і злодії втекли. Хлопців, які були зі мною й Джінною, Упасака не встиг упізнати.

До цього додавали, що в село ось-ось має прибути поліція, щоб заарештувати злочинців.

Мене й Джінну батько жорстоко відшмагав, а мачусі сказав:

— Не маю сумніву, що Упасака впізнав і інших хлопців, але казати, хто вони, не хоче, бо, мабуть, то старостині родичі.

— Упалі скоро п'ятнадцять років, і різки його вже не виправлять, — мовила мачуха.

— Правда твоя, — відповів батько, який ніяк не міг заспокоїтись. — Спробуємо ще послати його до крамаря Симона, що живе в Маскелії. Місяць тому я бачився з ним, і він сказав, що згодний взяти Упалі. Симон упевнений, що йому пощастить дещо втовкмачити цьому шибайголові і привчити його до корисної справи. Він змусить цього шибеника працювати з ранку до вечора, це будуть найкращі для нього ліки.

— Адже ми нічого не шкодували, аби він тільки вчився! — вигукнула мачуха. — Та хіба він може це зрозуміти? Якщо ми його куди-небудь не пошлемо, то він кінець кінцем потрапить у в'язницю. Остання надія — це примусити його працювати.

Я страшенно боявся, що мене заарештують, але ні батько, ні мачуха, ані словом не обмовились про поліцію. Втім, треба сказати, що рішення батька послати мене в Мас-келію лякало мене не менше, бо я гадав, що працювати учнем у крамаря в провінції Канді, десь аж край світу, це все одно, як сидіти у в'язниці. Отож я знову запропонував Джінні тікати з дому. Джінна, який не менше за мене боявся, що його заарештують, негайно погодився.

Нагода здійснити наш намір трапилась досить швидко: батько поїхав у своїх справах і взяв з собою мачуху. Повернутись вони мали не раніше як другого дня. Ми з Джінною не гаючись зібрали свої речі й опівночі покинули будинок.

Рано-вранці ми вийшли на дорогу, що вела з Матари в Галле. В який бік іти далі, ми не знали, бо ніякої певної мети в нас не було. Ми стояли на дорозі й сперечались, поки побачили запряженого волами воза. Ми пішли слідом за ним…

На другий день ми були від нашого дому вже миль за двадцять, і коли побачили біля дороги покинуту амбаламу, то наважились трохи відпочити. Неподалік виднівся чийсь будинок і навіс, під яким лежала копра.

— Чи не піти нам до хазяїна? — спитав Джінна. — Може, він візьме нас в найми хоч за харчі. Це було б добре.

— А що ж ми зможемо в нього робити? — поцікавився я.

— Все, що він загадає. Якщо ж нам у нього не сподобається, то будемо шукати чогось іншого.

— Де ж ти шукатимеш?

— Не знаю. Далі буде видніше.

Ми знайшли хазяїна, розповіли йому якусь неймовірну історію про своє життя і попросили взяти нас на роботу. Хазяїн погодився і спитав, звідки ми прийшли. Довелося збрехати йому, що з Великанди.

Мені було доручено стерегти копру, яку щоранку розкладали в дворі, щоб вона добре просохла, а Джінну поставили доглядати волів. Крім цього ми мусили поратись і в хаті.

Якось я випадково почув, як хазяйка сказала до свого чоловіка:

— Ось побачиш, ці хлопці зовсім не з Великанди, а з якого-небудь села на півдні. З усього видно.

Я зрозумів, що коли ми якнайшвидше не заберемося звідси, то батько знайде нас обох і одведе додому. Шкода було кидати це місце, але довелось. Хазяїн розрахувався з нами, заплативши нам по півтори рупії за місяць. Робили ж ми у нього два місяці, отже, всього одержали на двох шість рупій. Сховавши гроші, ми розпрощалися з хазяями й пішли шукати нового пристановища.

Центральна частина країни приваблювала нас більше, ніж узбережжя, тому ми проминули Атанікіте і дійшли аж до Батаватукіссе. Там ми найнялись до одного селянина, який вирощував на продаж городину.

Сільце було невелике, тихе. З одного його боку стіною стояли джунглі, з другого виблискували води озера, великого й красивого. З джунглів день і ніч долинало до села ревіння ведмедів, вищання дикобразів, пронизливі крики птахів.