Земля Георгія - Антон Віталійович Санченко

— Треба буде, звертайтеся ще, — добродушно відповідав криголам, даючи їм дорогу.

— Щасливого Нового року, ефенді, — лунало з робочого каналу УКХ.

— Бей ефенді, — виправляв криголам.

Хтось із його штурманів, мабуть, бував у турецьких портах.

Арташезович у цей час послав боцмана на пеленгаторний місток, щоб той навів правий прожектор на правий берег, а лівого на лівий. Арташезович недарма вважався дідусем рибного флоту: він пам’ятав, як працювали у часи, коли радіолокаторів на суднах ще просто не було.

— «Вадічка», що це ви робите? — поцікавився криголам.

— Та радар у нас преставився. Нічого, якось дочалапаємо, не затримуйтеся. Якщо можна, увімкніть вогні на кормі, щоб наш стерновий за вами правив.

Але коли моряки кажуть, що беруть когось «під свою відповідальність», то не просто слова.

— Ось що, «Вадічко», готуйте буксир, — шляхетно запропонував криголам. — Так воно надійніше буде. І ще, у вас справді продуктів уже чортма чи просто бідкалися? Присилайте до нас на борт свого кухарчука, поділимось, що Бог послав.

Криголам таки взяв «Вадічку» на короткий буксир і перевів свою потужну машину на повні оберти. Висвітлені нашими прожекторами, які якось забули вимкнути, плавні, осока, очерети й поодинокі дерева неслися за бортами, як на гірській річці. Нарешті з’явилися у їхньому світлі перші дачні бунгало — ми підходили вже до Потьомкінських островів.

За гущавиною дерев Гідропарку вже миготіли вогні рідного міста. І все те місто вже починало проводжати старий рік, казало тости, подумки підводило риску під минулорічними втратами і здобутками, казало «будьмо» і розставалося з усім тим без жалю, і шапка в того міста корабелів та мореплавців уже була набакир. До бою курантів на Майдані в Києві залишалось не більше години.

З криголама нам передали дюжину, по кількості осіб на борту, морожених курячих стегенець, слоїк гречаної крупи і навіть пляшку технічного спирту з капітанського загашника. Юрчик заходився терміново готувати святковий стіл, стармех розводив спирт у правильній менделеєвській пропорції.

— Андрійку, треба б того, — натякнув Арташезович. — Віддячити якось хлопцям.

— Та звичайно, скільки хочете. Хоч кожному по ящику, — дав добро Андрійко як власник вантажу.

— Криголаме, скільки вас на вахті? Вишліть одного до борту прийняти мандарини.

Наш якірний ланцюг прогуркотів на нижньому рейді за чверть до полуночі. І цей гуркіт рознісся над заснулою рікою і повернувся до нас луною, відбившись від херсонських доків. Криголам побажав нам щасливого Нового року і попрямував до причалу, де на його екіпаж ще чекала розвозка.

Ми таки зробили це. Ми встигли. І мандарини навіть потрапили на українську землю ще до настання Нового року. Хай і контрабандою, з криголамом.

Під подзвін курантів, коли ми нарешті зібрались у кают-компанії, по телевізору вже виступав президент. Юрасик зі швидкістю Чарлі Чапліна у прискореному фільмі розставляв тарілки на столах. Стармех із вправністю аптекаря розливав по емальованих кружках розведений спирт «по бульках».

Перебивати президента не годилося навіть Арташезовичу, тому ми упіввуха вислуховували, що саме приніс рік, який закінчувався, ввіреному тому можновладцю народові. Про свої власні набутки президент сором’язливо не згадував. Лунали якісь незрозумілі нам цифри про ВВП. Давалися якісь передноворічні обіцянки пенсіонерам, вчителям та лікарям. Якби президент або хтось із нас був провидцем, він міг би доповнити, що закінчився найтяжчий рік у новітній історії України, і далі вже все йтиме тільки на краще, цей найбідніший не тільки на «Вадічці» новорічний стіл вже не повториться, і шалені дев’яності вже відходять в історію зі своїми мільйонними купюрами, малиновими піджаками, турецькими светриками з надписом «Воу», привидами голоду та холоду й анекдотами про запорожці й шестисоті мерси.

Ми прорвалися. Хай там як, ми вижили у тому вирі часу і навіть обійшлися без війни. І мені хочеться вірити, що свою лепту в це вніс і наш «Вадічка». І ми, люди пропущеного покоління дев’яностих, серед яких ви не знайдете видатних науковців чи поетів, спортсменів чи акторів, зате багато успішних бізнесменів, а ще більше погорілих комерсантів. Дійсно, усі, кого ми зараз знаємо і поважаємо за такими прикметами, реалізували себе або ще раніше, за совка, або вже значно пізніше, коли життя почало налагоджуватися. Усіх, здатних тримати в руках калькулятор, як Арташезовича під час Карибської кризи, мобілізували на ринки й базари світу просто з лав їхніх вишів, бо перш за все потрібно було вижити самому і нагодувати й одягти велику країну.

Мені здається, ми з цим впоралися, і ми, а не молоді обкурені підари, визначили обличчя дев’яностих.

— Бем, бем! — почали бити куранти.

— Ну, за тих хто в морі! — виголосив Арташезович. Коли випивки лише на один раз, моряки не чекають третього тосту, щоб випити за найголовніше.

— На вахті і гауптвахті! — доповнив я. Мені хотілося, щоб цей тост був і за старпома Сергійка. Адже можна прирівняти італійську буцегарню до гауптвахти, нє?

Хай це залишиться таємницею, що саме сказала мені дружина. Зустріти Новий рік самій з дітьми у готелі моряка в номері, в який усю ніч стукали якісь нетверезі грузини, було її давньою мрією. Втім, вона таки чула через вікно гуркіт якірного ланцюга на рейді за чверть до полуночі і сказала дітям:

— Оце вже точно ваш батечко приперся. Як завжди — в свинячий голос.

— Хлопці, тут зараз усілякі розборки почнуться. Попадалово канкрєтне. Щоб