Земля Георгія - Антон Віталійович Санченко

Сутеніло рано. О четвертій вже було темно, й увімкнули всі прожектори. А радар я не вмикав, бо він у мене крутився без жодного відпочинку ще від бухти Караджинської. Це був неабиякий іспит для ветерана-«Донця». Але іншого виходу не було, обмерзання тривало.

Ріднесенький, ну, ще півкроку залишилось.

Потерпи ще трохи, тримайся, — наче змиленого коня, погладжував я сірий холодний корпус рукою.

Апаратуру треба любити, як живу істоту, і тоді вона тебе не зрадить. Спитайте-но в будь-кого з радистів. Злий штурман підійде — радар закомизиться.

Штурман викличе на місток радиста — радар сам собою запрацює, бо відчує своїх. Бувають такі непояснювані випадки на морі, для яких вигадали термін «блукаюча неполадка». Втім, я вже й на березі знав одного принтера, який слухався лише Вікторію Павлівну з відділу періодики.

Була вже шістнадцята година, а ми ледь пройшли розвилку на Миколаїв. Якщо зустрічати Новий рік у Херсоні, потрібно було поквапитися.

— Ну, добре, іди хоч чаю гарячого попий, — змилосердився Арташезович і викликав на стерно боцмана.

— Що значить чаю? А з обіду порції не залишили?

— Ти, мабуть, естонець, — засміявся Арташезович. — Не було сьогодні обіду. Харчі геть закінчилися. Хлопці обідали самими мандаринами.

Синоптики кажуть, що такої теплої зими вони не пам’ятають за останніх чотириста років. До Нового року залишився якийсь тиждень, а снігу все ще нема, лише одного разу посипалась з неба якась пороша і розтанула в той же день. Не треба сміятися, саме стільки сторіч тому французькі винороби взяли за правило оголошувати дату закладки першої діжки вина з нового урожаю, і за цими записами тепер можна відтворити кліматичні зміни в Європі.

Тож парниковий ефект, мабуть, таки є.

У метро гарно поставлені голоси дикторів оголошують дати проведення дитячих ялинок. Усі українські актори на місяць забули свої мрії про Голлівуд. Настрій у пасажирів уже передноворічний, усі тягнуть додому якісь пакуночки в яскравих обгортках, щоб заховати їх під ліжком чи ще деінде до часу Ч.

Хрещатик уже прикрашено новорічною ялинкою та святковою ілюмінацією. Проходжу під різнобарвними візерунками з лампочок, що відтворюють українські вишиванки.

Змерзлі вуличні музиканти ховаються від морозцю, опадів, пронизливого вітру та злого мера Черновецького у підземних переходах і співають про вічне. Цоя, Шевчука, «Воплі Відоплясова» та «Плач Єремії». Вуличні музики краще за всіх відчувають, що саме вічне, а що так — попса. Від цього напряму залежить їхній заробіток. Кого я ніколи не можу залишити без законної гривні, так це отого віртуоза фламенко, що зараз перемістився з переходу на площі Толстого на Театральну. Мабуть, на Театральній значно більше людей знову хоче до Іспанії.

Це перша поява музик-підпільників після того, як новий мер розігнав їх з Хреста, облаштувавши натомість платні автостоянки на тротуарах. Аби не це, я був би абсолютно задоволений життям. В останні роки я любив Хрещатик саме за його музик, із болівійцями включно. За його вірність далеким ідеалам вісімдесятих і справжній плюралізм.

Так незле було йти від одного гурту до іншого, від рок-н-ролу до реггі, від фолку до джазу, від духових оркестриків (один дядько щотижня виходив з усіма своїми синками, ще й найменший із бубном) до філармонічних струнних квартетів (під консерваторією традиційно підробляли студенти-скрипалі), іти й думати: «Кляті ви комуняки. Нам так мало було потрібно від життя. Слухати музику, яку ми любимо, носити штані, які нам подобаються, і зачіски не за рознарядкою райкому комсомолу, читати вірші без купюр і писати оповідання без цензур. І ось через цю юринду ви профукали свою наддержаву, свою імперію зла».

Я почувався абсолютно щасливою людиною на омельченківському Хрещатику, хай би вже хазяйнував собі потихеньку, тільки б не чіпали музик, а на черновецькому Хрещатику мені хочеться взяти до рук цвяха й надряпати «З Новим роком!» на кожному полірованому капоті, що відняв життєвий простір вільних музик.

Мандаринів у магазинах і на Бессарабці вже завалися. Такі великі, що аж трохи пустотілі, плід бовтається в шкоринці, як пестик у дзвоні, помаранчеві, солодкі до карієсу. Але по сім гривень. Великі, але по сім.

Це ще не грузинські. Якась Анталья чи Мерсін, мабуть.

Аналітики ринку прогнозують, що коли з’являться грузинські, ціни впадуть до чотирьох гривень.

Але звідки ж їм взятися на ринку, якщо мій «Вадічка» застряг на сторінці дев’яносто, на Станіславо-Аджигольських створах? Читачі моєї оповідки вже критикували мене за брак інтриги у моїх подорожніх нотатках. Безстороннім критикам таке помітніше. Бо для автора-всезнайка ніяких загадок та інтриги попереду вже давно не існує. Він уже напланував, чи встигне «Вадічка» до Херсона до Нового року, що скаже на це йому його дружина, що він скаже локаторові «Донець», коли… Він напланував навіть певну неочікувану несподіванку.

Авторові тепер лише знай-пробивайся через затори розділових знаків та сторінок, що, як крижини в гирлі Дніпра, у Рвачі, лізуть одна на одну, стають руба, перевертаються, а їм у спину могутня течія несе все нові й нові, збиваючи те у міцну перемичку, в корок у горлі пляшки, через який не так легко пробитися навіть криголамові, особливо якщо мусиш раз по раз повертатися за котрим із турків, і за той час Дніпро встигає геть забити канал свіжими затичками-крижинами.

І головна інтрига цього непоступливого твору для самого автора, чи встигне він його дописати до Нового року. Це було б символічно. Через десять років, день у день. І Україна, нарешті, отримала б так довго очікувані грузинські мандарини, аналітики ринку заплескали б у долоні, «ми ж передбачали!», і автор зітхнув би з полегшенням, бо він, хоч і не криголам, таки має довести