Діти капітана Гранта - Жюль Верн
То була історія молодих англійців, тямущих і енергійних, котрі вважали, що багатство не звільняє від праці. Мішель і Сенді Патерсони народилися в сім’ї лондонського банкіра. Коли вони дійшли віку, батько сказав синам: “Ось вам мільйони. Вирушайте до будь-якої далекої колонії, засновуйте там велике підприємство, пізнавайте у праці життя. Якщо вам пощастить — дуже добре, коли зазнаєте невдачі — дарма. Не жалкуватимемо за мільйонами, котрі допомогли вам стати людьми”. Юнаки скорились батьковій волі. Вони обрали в Австралії колонію Вікторія, аби саме тут посіяти батьківські банкноти й зібрати врожай. Їм не довелося за цим шкодувати. Наприкінці третього року їхнє господарство вже процвітало.
В провінціях Вікторія, Новому Південному Уельсі й Південній Австралії налічується понад три тисячі “станцій” — великих поселень. Одні належать скотарям-скватерам, що розводять худобу, інші — “сатлерам”, головне заняття яких — хліборобство. Перед прибуттям до Австралії братів Патерсонів найбільше скотарське господарство посідав пан Жамісон. Воно простягалось на сто кілометрів, прилягаючи одним своїм боком, завдовжки кілометрів двадцять п’ять, до річки Пароо, притоки Дарлінгу.
Тепер маєток Патерсонів перевершував його і за розмірами і за своїми виробничими наслідками. Молоді власники були водночас скотарі й хлібороби. Вони керували своїм величезним хазяйством дуже вправно і з великим завзяттям, а це трапляється лише зрідка.
Їхній маєток розкинувся далеко від великих міст, серед пустельних рівнин округи Муррей, між 146°48? і 147°, обіймаючи площу завширшки й завдовжки в п’ять льє, котра лежить між Буффало-Ренгс і підніжжям гори Готтем. В двох північних кутах цього велетенського прямокутника здіймаються ліворуч гора Абердеен, праворуч — верховини Гью-Барвен. Не бракувало тут і чарівних звивистих річок, завдяки численним допливам Овенс-Рівер, що вливала на півночі свої води в річище Муррею.
В господарстві успішно розвивались поруч скотарство й хліборобство. На десяти тисячах акрів старанно обробленої землі збирали багаті врожаї тубільних і завезених сюди рослин, а на свіжозелених пасовищах відгодовувалась сила худоби. Тому продукція Готтему на ринках Каслмейна і Мельбурна цінувалась вище, ніж будь-яка інша.
Щойно Мішель і Сенді Патерсони розповіли про останні деталі своєї, господарчої діяльності, як у кінці казуаринової алеї показався будинок.
Це була чарівна будівля з дерева й цегли, напівсхована між густими емерофілісами. Зграбною формою вона скидалась на швейцарські будиночки-шале, а завішана китайськими ліхтариками веранда, що огинала її навкруг, нагадувала галереї античних споруд. Барвисті полотняні запони на вікнах здавались сплетеними з квітів. Годі й уявити собі щось затишніше, знадливіше для очей і разом з тим вигідніше для житла. На доріжках і в гущині дерев, які купами розкинулись навколо, височіли бронзові канделябри, підносячи вгору чепурні ліхтарі. Коли сутінки густішали, парк освітлювався білим світлом газу від газометра, захованого в альтанці з акацій і деревуватої папороті.
Поблизу ніде не було видно службових приміщень, ані повітки, ані стайні — нічого, що вказувало б на сільськогосподарське виробництво. Всі ці будівлі зведено за чверть милі далі, в глибині невеликої долинки, де виросло справжнє селище — понад двадцять хатин і будиночків. Електричні дроти з’єднували селище з будинком господарів, забезпечуючи моментальне телеграфне сполучення, і їхня затишна оселя, віддалена в такий спосіб від будь-якого шуму, здавалась загубленою серед густих гаїв екзотичних рослин.
Казуаринова алея вивела подорожніх до перекинутого над гомінливою річечкою залізного мережаного місточка, який сполучав парк з головним будинком. Назустріч їм вийшов поважний з вигляду управитель. Двері широко розчинились, і гості увійшли до пишних покоїв, що ховалися під цією оболонкою з цегли та квітів.
Розкіш, витвір багатства і художнього смаку повстали перед їхніми очима.
З передпокою, де за прикраси правили добірні речі, належні до верхової їзди й мисливства, двері вели до вітальні, просторої кімнати на п’ять вікон. Тут стояв рояль з старовинними й новітніми партитурами на ньому, мольберти з незакінченими полотнами, цоколі з мармуровими статуями, по стінах висіло кілька картин фламандських майстрів поруч з вишитими на гобеленах міфологічними сценами. Ноги тонули в пухнастих, наче м’яка трава, килимах, зі стелі звисала старовинна люстра. Повсюди — коштовні порцелянові вироби, вишукані дрібнички, безліч дорогого непотребу, що якось дивно було бачити в цьому австралійському домі. Тут зібрали все, аби розігнати нудьгу добровільних вигнанців, навернути думку до Європи, до усталених навичок. Здавалось, це вітальня якогось аристократичного палацу в Англії чи Франції.
З вікон, просочуючись крізь тонку тканину, лилося розсіяне світло, пом’якшене ще й затінком, котрий панував на веранді. Леді Гелена підійшла до вікна й зачарувалася краєвидом. Будинок горував над широкою долиною, що простяглась на схід аж до гірських відножин. Ліси й луки, пречудові галявини, примхливо розкинуті тут і там, мальовничі пагорки вдалині — все це створювало картину небаченої краси. З нею не міг зрівнятися жоден куточок на землі, навіть уславлена Райська долина в Телемарку на норвезькому кордоні.
Ця велична панорама, наче посмугована широкими пасмами світла й тіні, щогодини мінялась під вигадливими сонячними променями.
Тим часом Сенді Патерсон дав розпорядження зготувати сніданок, і за чверть години гості сіли до розкішного столу. Страви й вина були бездоганні, але найприємнішим серед цього вишуканого достатку видалась мандрівникам щира гостинність молодих господарів, щасливих приймати й частувати їх у своїй оселі.
Дізнавшись про мету експедиції, брати Патерсони жваво зацікавились Гленарвановими розшуками. Їхні слова зміцнили сподівання дітей капітана Гранта.
— Певне, — сказав Мішель, — капітан Грант потрапив у полон, бо ж його не бачили ніде на узбережжі. Знайдений документ свідчить, що капітан точно знав, де він перебуває, і, звичайно, добрався б до якоїсь англійської колонії, якби в ту хвилину, коли він ступив на землю, його не схопили дикуни.
— Саме так скоїлось з його боцманом Айртоном, — сказав Джон Манглс.
— А ви не чули будь-коли, — звернулась до господарів Гелена, — про загибель “Британії”?
— Ніколи, пані, — відповів Мішель.
— А як, на вашу думку, могли поводитися австралійці з капітаном Грантом, своїм полоненим?
— Австралійці не жорстокі, пані, — відповів Мішель Патерсон, — і міс Грант немає чого турбуватися. Маємо багато прикладів, що свідчать про лагідність їхньої
