Підняти вітрила! - Раду Тудоран

Під вечір четвертого грудня дозорець вигукнув:

— Земля!..

Через день «Сперанца» пливла під таким голубим небом, що, здавалося, ніби на ньому ніколи не було хмар. Попереду, на один градус праворуч по курсу, виднівся високий шпиль гори кольору обпаленого заліза. Капітан узяв підзорну трубу і, придивившись до Нього, кивнув:

— Так, це мис Одинадцяти тисяч дівчат! Завтра входимо в Магелланову протоку!

Перш ніж зайшло сонце, ліворуч з туману виплив ще один шпиль, ніби зворотна копія першого. І враз між обома шпилями впала чорна й важка завіса, ніби дівчата, які стерегли вхід до протоки, побачили корабля й почали зводити барикади. Сонце, сідаючи в другому океані, запалило основу цього кордону, і попереду ніби розчахнулися ворота в пекло.

Наступного дня під вечір, коли вони кинули якір у затоці Нерроуз під прихистком чілійського берега, імла розвіялась, відкривши краєвид голгофи…

Двадцять годин підряд шхуна боролась зі штормом, який налетів із зюйд-весту, намагаючись відкинути її назад, в океан. Сонце зійшло ще раз за спиною, в Атлантиці, але за годину зникло в хмарах і відтоді цілий місяць з'являлося лише вряди-годи то в одному краю неба, то в другому, кидало боязкі промені й перелякано тікало.

Двадцять годин треба було «Сперанці», щоб пройти третину градуса й опинитися в затоці, де можна було переночувати.

Море заспокоїлося, упокорене, але позаду Дівчата ще ревли й шаленіли, виливаючи безсилу лють на уламки кораблів, які догнивали на березі.

Краєвид голгофи! Кожна скеля мала свій трофей, свою здобич: розбитий вітрильник, перекинутий пароплав, і ці зловісні віхи позначали шлях аж до обрію вихід в океан.

Попереду, метрів за сто, лежав боком корабель, переламаний навпіл, влігшись кормою на підводну скелю, а носом на берег. Свіжа могила, бо залізо ще ворушилося від кожної хвилі, похитувалась, мов привид, у присмерку, що западав, глухо скреготіла, вибираючи зручніше місце на камінні, щоб заціпеніти й перейти в небуття.

Аднана затремтіла від холоду, а може, від цього довгого й безперервного жалібного скреготу.

Цієї миті жертва корабельної катастрофи з протяжним скреготом ковзнула по скелі й важко перевернулась, підштовхувана хвилею. Люди підвели голови й на кормі побачили напис…

Хтось за них оплатив жорстоке мито, яке вимагають Одинадцять тисяч дівчат при вході в Магелланову протоку.

Скрегіт затих.

На кормі було написано: «Вотан»…

5 грудня «Сперанца» кинула якір у затоці Нерроуз під північним, чілійським берегом. Протилежного берега, Вогняну Землю, — вона лежала звідси на південь, утворюючи затоку Ламос, — не видно було, і не тому, що до неї далеко, а через туман, який затягнув усе димовою завісою.

Вони мали бути тут місяць, як і домовились раніше з Мартіном Стріклендом. Хоч Антон і відчував у душі ненависть до цієї людини і йому хотілося якомога швидше знайти П'єра Ваяна, але домову слід виконувати.

«Сперанца» знялася з якоря наступного дня на світанку. Вони йшли на зюйд-вест поміж берегом Патагонії й Вогняною Землею, ішли тільки вдень. Через шістдесят миль повернули майже на південь, прямуючи до Пунта-Аренас, і прибули туди ввечері 8 грудня 1882 року — у стовписько авантюристів, які зійшлися сюди на всіх типах суден, які можна побачити на західному березі Європи й на обох берегах Америки.

Вогняна Земля, яка лежить між 53-ю і 56-ю південними паралелями, між 64-м і 75-м меридіанами, відірваними від Американського континенту, подрібнена на величезну кількість островів, які всі разом складають площу в 73 тисячі квадратних кілометрів. Відділяє її від континенту Магелланова протока. Вона утворилася, очевидно, внаслідок звичайного геологічного катаклізму, бо коли глянути на карту, то одразу видно повне споріднення між Південною Америкою й Вогняною Землею. 1521 року, вперше потрапивши зі своєю ескадрою на цю ще невідому дорогу, про існування якої лише здогадувались у цивілізованому світі, Магеллан побачив на південному березі вогні тубільців і назвав цей край Земля Вогнів, а не Вогняна Земля, як помилково твердять сьогодні. Точніше, він побачив не вогні, а дим, і спершу ця земля була названа Землею Диму, так записано і на іспанській карті 1529 року. Але іспанський король Карл І звелів пізніше називати її Землею Вогнів, розмисливши, що… диму без вогню не буває.

Але ні Магеллан, ні мореплавці, які прийшли за ним, не мали часу чи бажання ширше дослідити цю землю. Вони були раді, що знайшли дорогу до Великого океану на заході, названого Тихим, і спокійно пішли далі шукати прянощі та інші багатства, які мали відшкодувати їм труднощі подорожі.

І лише 1832 року відомий натураліст Дарвін, прийшовши сюди на бригу «Бігл», як ми знаємо, дослідив невелику частку цього невідомого краю, зазнавши численних пригод у незліченних протоках на південь від Магелланової, висаджуючись на безлюдні острови й намагаючись збагнути життя аборигенів.

Пригадуючи книжки Дарвіна й розповіді діда Леона, Антон Лупан стояв на палубі й дивувався, що жоден човен тубільців не виходив їм назустріч. Він сподівався побачити місцевих жителів, які біжать по березі, цікаві і водночас боязкі, вимахуючи хутряними накидками — єдиним своїм одягом.

Він не знав, що ще п'ятдесят років тому останні тубільці, які не загинули від сухот та інших хвороб, утекли в глиб острова, звідки вони виходили до чужинців жебрати, коли бачили, що ті сильніші, або напасти на них, якщо ті були слабші.

Нахилившись через парапет, вдивляючись у підзорну