Земля Георгія - Антон Віталійович Санченко

на Одеса». Це були монстри, до яких через відчинену апарель заїжджали цілі вантажні потяги та колони автотрейлерів. Їх колись було збудовано всього чотири, і працювали вони між Одесою та Варною. Причому, наші називались на честь болгарських героїв Шипки та Плевни, а болгарські — на честь наших Одеси та Севастополя. Чотирма такими поромами можна було б вивезти до України чи Болгарії половину населення Грузії. Конкурувати з ними надалі наші маленькі пароплавчики аж ніяк не могли. Це був кінець будь-якій блокаді. І мандариновим рейсам. Я ще не міг вирішити, весело мені з того чи сумно, але для Грузії то був справжній порятунок, як від появи регулярної кавалерії в кінці голлівудського вестерна.

Але наш рейс, хай і останній, ще не завершився. Ми чатували на щонайменше «вікно» у штормових прогнозах, щоб вискочити з цієї мишоловки і прямувати на Херсон. Час нас уже піджимав. До Нового року залишалося не так вже й багато.

МЕЙДЕЙ

Я саме приймав у радіорубці прогноз з Одеси, коли через прочинені двері на місток пролунав цей бридкий звук на два тони, що чергувалися, як в сирені швидкої допомоги. Радіотелефонна станція проміжних хвиль «Чайка» прийняла чийсь сигнал тривоги на аварійній частоті.

Я облишив усі точки та тире і кулею вилетів до стернової рубки. Але там вже були старпом та Адрійко-штангіст.

— Мейдей, мейдей, — чулося з динаміків. Усі, хто мене чує, відповідайте «Вікінгу». Мейдей, Мейдей. Усі, хто мене чує, відповідайте «Вікінгу».

«Вадічка» — «Вікінгу»:

— Чуємо вас на трійку, — відповів Петренко-молодший. — Де ви знаходитесь? Прийом.

Але «Вікінг» нас не чув. Так буває.

— Врубай головний передавач! — наказав мені старпом і викликав на місток Арташезовича.

Поки я прогрів головний передавач, «Вікінгові» хтось відповів, бо Миколка почав пояснювати, що відбувається. Але ми того знову таки не чули, чули лише Миколку й тріск радіоперешкод. Арташезович усівся у крісло перед приймачем. Усі інші скупчилися в моїй каюті за нашими спинами.

— Затоплено форпік, — доповідав комусь Миколка. — Відпомповувати не встигаємо… хвилею зірвало люк… вітер дев’ять балів… північно-західний… висота хвилі три з половиною — чотири метри… маю значний диферент на ніс… судно інтенсивно обмерзає… потребую термінової допомоги… термінової допомоги… як зрозуміли… прийом.

— Десь північніше, — сказав Арташезович. — Десь під Новоросійськом, мабуть.

— Знаходжуся в координа…

Передача увірвалася. Я почав гарячково перемикати антени й шукати Миколку на сусідніх каналах.

Знову повернувся на 2182.

— «Вікінг», відповідайте «Вадічці». «Вікінг», відповідайте «Вадічці».

«Вікінг» — «Вадічці». Прийом.

— Що це значить? — спитав Андрійко.

— Антену вітром обірвало, — не задумуючись відповів я.

— Або… — почав було старпом Петренко.

— Антену зірвало, — з притиском перебив його Арташезович.

— Зробиш запис до суднового журналу і сповістиш портову адміністрацію, — наказав він старпомові. — Пильнуйте на аварійній, хлопці, може, ще проріжеться…

І залишив радіорубку.

Миколка на зв’язок більше не вийшов. Не чутно було й жодних перемовин рятувальників, які обов’язково були б, якщо…

— Отже ж, — через дві години сказав старпом. — Половину Арктики на дірявому судні людина пройшла і нічого, а тут…

— Який там на завтра прогноз? — спитав нарешті Арташезович про те, про що усі забули.

— Сприятливий, — відповів я. — Східний, шість — одинадцять метрів на секунду.

Ну, Адрійку, прощайся сьогодні зі своєю місцевою кралею, якщо встиг завести. Завтра, сподіваюся, вийдемо в море…

Here am I floating round my tin can, far above the moon Planet Earth is blue and theres nothing I can do,

— лунало мені в навушниках посеред радіоперешкод, наче колишня Юркова пісня обігнула земну кулю, як радіохвиля, і нагнала мене, відбившись від Місяця.

— Ідіть вечеряти, — сказав Арташезович. — В Юрка сьогодні макарони по-флотськи.

Життя тривало. Тепер вже без Миколки.

ВІД КАВКАЗУ ДО КРИМУ

Ми вискочили з Поті за першої ліпшої нагоди і встигли за гарної погоди проскочити Сухумі, що було важливо. Далі вже можна було в разі чого тулитися до берега без ризику бути обстріляним через непорозуміння чи просто високе почуття обов’язку в місцевих артилеристів. Цікаво, що наші ж знайомі і друзі працювали і на Сухумі. Зайти до порту мирно, так, щоб по судну хоча б раз не дали пристрілочного пострілу з гармати, в них ні разу не виходило. Добре ще, що в портового нагляду був прямий зв’язок з батареєю. І після волання на визивному каналі він телефонував до вояків і казав щось на кшталт: «Не чіпай їх, вони мої».

Отже, Сухумі проскочили ми дуже вчасно, бо східний вітер підсилився. Гайнути через море напрямки на мис Фіолент у Криму тепер не випадало. Арташезович пішов далі на північ вздовж кавказького берега.

Хвилі майже не було, їй просто не вистачало простору, щоб розігнатися. Проте вітер посилювався й посилювався, барометр падав, і не потрібно було бути синоптиком, щоб передбачити, що чекає на судно, варто йому трохи відірватися від кавказьких берегів. Досить було вийти на крило