Земля Георгія - Антон Віталійович Санченко

Наші навіть якщо брали хабара, вимагали бездоганного оформлення усіх паперів. Грузинів же цікавив лише той папір, на якому друкують американських президентів. Професія митного брокера, який бере гроші якраз за те, щоб усі ті коносаменти й декларації були заповнені правильно, у Грузії не має жодних перспектив.

Але й ми не найперший раз мали справу з митниками. Нас засмучувало лише те, що ці видатки були незаплановані, і грошей на них ми не залишали. І тут виявилося, що дехто гроші таки приберіг. А саме Бурячок. І хоча він божився, що гроші продуктові, сидітимемо тепер на макаронах та воді, я підозрюю, що він їх зекономив для якогось іншого гендля, хто вже його тепер розбере. Ми вивантажили мандарини у носовий кубрик, в якому ніхто з екіпажу не жив, усім вистачало місця на кормі. А потім сіли підбивати бабки. І знову у нас не зійшлося. Ми з Сашком перераховували двічі, поки не згадали, що ті п’ятдесят доларів заплатили двічі першому господареві, не врахувавши вчорашнього завдатку. Повернутися коштувало знову ж таки двадцять доларів. Виходить, тридцятку можна було повернути. Теж гроші, особливо коли вираховувати б їх мали з нас з Сашком двоосібно. За все хороше, як то кажуть.

Такі вже особливості артільного бізнесу. Горлопанів вистачає.

— Поїдеш знову? Отар ще п’є чай в кают-компанії, — мовив Сашко.

Я для годиться покомизився, але погодився повернутися до гір. І не жалкую. Бо став свідком найепохальнішого випадку цього рейсу чи й усіх цих мандаринових рейсів взагалі. А саме, як Андрійко-штангіст проходив контроль на блокпосту.

Якщо наш камаз мав потійські номери і нас ніхто не зупиняв на дорозі, Андрійкова колона геть уся була з аджарськими номерами, і її тормознули на самому кордоні. Звичайно, її супроводжували і селяни зі Шроми, але краще б їх взагалі не було. Кажу ж, найтяжчі контри між майже родичами. І хоча сторонньому спостерігачеві було важко визначити, хто з цих неголених галасливих чоловіків був мегрелом, а хто аджарцем, а тим більш розібрати, що саме вони один одному кричали, бо таких слів не наводять у жодних словниках для іноземців, потійський блокпост навідріз відмовився пропускати до міста колону з автономної республіки Аджарія. У вас, он, своє Батумі є. Туди і везіть.

— Мені взагалі-то в Херсон треба, а не в Батумі. Це мої мандарини, — кахикнув Андрійко, коли йому переклали суть претензій прикордонної варти.

— А ти хто такий? Звідки?

— Андрій. З України, — і виліз з машини.

І тут з грузинами стався приблизно такий само шок, що і зі мною, коли я вперше того черкаського Андрійка побачив на борту «Вадічки». Вони позадирали голови, аж шапки з них почали падати, щелепи їм повисли від захвату, що не перевелися ще богатирі на Землі, і крапка.

— Так, нічогенький хохол! Чим тебе мати такого викохала, шені черіме? Ну, ми теж на харчі раніше не скаржилися. Малхазе, виходь! Тут до тебе братан з України приїхав!

З вагончика, в якому ночувала варта, вийшов місцевий богатир, Малхаз. Він був нижче за Адрійка зростом, але теж кремезний і аж квадратний у своїй бичачій силі. Український та грузинський богатирі зустрілися поглядами і витримували їх, як якісь претенденти на титул світового чемпіона на зважуванні. Малхаз відвів погляд першим, але лише тому, що позіхнув.

— Добре, хохол! — вирішив старший прикордонник, дрібний та балакучий волохань. — Покладеш нашого Малхаза на руках, пропущу твою колону!

І ось вже поперед блокпоста винесли стіл і стільці, супротивники скинули свитки, та й сорочки скинули, аж до майок оголилися, зарухали м’язами, розминаючись. І мегрели, і аджарці перемішалися, збіглися у коло і гукали кожен своє. Богатирі всілися, вчепившися в стіл лівими руками, а правиці зчепили, вирівнявши лікті в лінію. І стіл той аж в землю вгруз від ваги самих їхніх десниць.

— Пашол! — гукнув старший розбійник, і все навкруг зашуміло, загуло, закричало, спочатку галасливо, врізнобій, а потім усе, навіть дерева і гори, зловило ритм і почало скандувати. І те, що праворуч, гукало:

«Мал-хаз!» а те, що ліворуч, волало: «Ан-дрій!».

Тріщали стільці під сідницями велетнів, хитався благенький стіл. Малхаз навалився на руку Андрія з гарячковим натиском гірської ріки, аж зуби йому заскреготали. Й Андрієва набичена рука хитнулася на якийсь сантиметр, а розбійники-мегрели заґелґотали радісно.

— Мал-хаз! Мал-хаз! Мал-хаз! — кричали мегрельські трибуни.

— Вай! Тримай, тримай Андрію! — загули аджарські.

І Андрійко згадав Дніпро під рідними Черкасами, що залишаться без мандаринів перед Новим роком, якщо він підкориться Малхазові, і повів плечем, і відіграв той сантиметр, і продовжив тиснути, аж земля під ним задвигтіла. Та Малхаз не здавався.

Ось вітри, Стрибожі внуки, віють з моря на заглохлі камази Андрієві. Земля гуде. Ріки мутно течуть. Порохи поля прикривають. Стяги говорять: хмари ідуть од Дону, і од моря, і зо всіх сторін руські камази обступили. Діти бісові кликом поля перегородили, знову став Малхаз гору брати, аж припіднявся трохи, що правилами заборонено.

Навалився на Андрієву длань усім тулубом своїм бусурменським, лікоть від столу відірвав. Ось-ось руку Андрієву до стола дотисне.

— Не за правилами, не за правилами! — заволали аджарці.

Та хто на них зважав, судді заангажовані, разом з іншими «Малхаз!» кричать.

Яр-туре Андрійку! Стоїш ти в обороні, прищеш ти на здирників стрілами, гримиш ти об шоломи