Одіссея капітана Блада - Рафаель Сабатіні
— Можете вертатись додому, якщо хочете, — сказав, його світлість, коли Блад припинив. — Можете бути певні, що вас ніхто не переслідуватиме за піратство, враховуючи обставини, за яких ви змушені були стати на цей шлях. Але навіщо квапитись? Ми, звісно, чули про вас і знаємо, на що ви здатні на морі. Саме тут перед вами відкриваються прекрасні можливості проявити себе, якщо вам і справді набридло піратство. Якщо ви підете на службу до короля Вільгельма на час війни, то своїми знаннями ви зможете принести неабияку користь англійському урядові, який, звичайно, в боргу не залишиться. Подумайте про це. І будь я проклятий, сер, коли ще раз не повторюю: вам випала чудова нагода проявити себе!
— Це ваша світлість дає мені нагоду, — поправив його Блад, — Я вам дуже вдячний, але, повірте, я не здатний зараз думати про щось інше, крім тих подій, про які щойно довідався від вас. Адже вони змінюють світ. Я мушу добре звикнути до думки про оновлений світ, перш ніж визначити там своє місце.
В цей час до каюти зайшов Пітт і доповів, що рятувальні роботи закінчено, врятованих — усього сорок п’ять чоловік — розмістили на двох піратських кораблях. Шкіпер чекав на подальші розпорядження, і Блад повільно підвівся.
— Я надокучаю вам своїми справами, забуваючи про ваші. Ви хотіли б, щоб я висадив вас у Порт-Ройялі?
— У Порт-Ройялі? — маленький чоловічок нервово засовався в кріслі, а потім із роздратуванням у голосі розповів Бладу, що вчора ввечері вони заходили в Порт-Ройял, але губернатора там не застали. Забравши всю ескадру, він вирушив до острова Тортуґи полювати на якихось піратів.
Мить Блад дивився здивовано; потім зайшовся сміхом.
— Гадаю, що він вирушив ще до того, як почув про зміну уряду в Англії і про війну з Францією.
— Зовсім ні, — перебив його Віллоґбі. — Він знав і про все це, і про мій приїзд ще до того, як вирушив у похід.
— Як? Та це ж неможливо!
— Я теж так думав. Але потім дізнався, що це так. Я почув це від майора Меллера, якого застав у Порт-Ройялі і який, мабуть, править Ямайкою у відсутність цього нещасного йолопа.
— Невже він і справді збожеволів, якщо кинув пост у такий час? — промовив вражений Блад.
— Він до того ж додумався забрати із собою весь флот, залишивши порт відкритим для нападу французів. Нічого сказати, доброго губернатора підшукав собі колишній уряд. І отак було в усьому, чорти б їх забрали. Губернатор залишає Порт-Ройял напризволяще, а його старенький форт може бути перетворений на купу руїн за яку-небудь годину бою. Та це справжній злочин!
Посмішка, що майнула на обличчі Блада, раптом зникла.
— А Рівароль знає про це? — різко вигукнув він.
На його запитання відповів голландський адмірал:
— Якпи не снай, то не йшоф пи туди. Де Рівароль... захопив якогось з наші люди. Мошливо, вони сказайт йому. Він, хадаю, сміг розф’язати їх язиків. Такий прекрасний можливіст він не пропускайт.
Його світлість заричав від гніву.
— Цей негідник Бішоп повинен відповідати головою, якщо там станеться якесь лихо! А якщо він зробив це навмисно, га? Може він зрадник, а не дурень? Може, він і далі служить королеві Якову, який його сюди призначив?
Капітан Блад був більш великодушним.
— Це не так. Тільки жадоба помсти могла штовхнути його на цей крок. На Тортузі він шукає мене, мілорде. А я вважаю за свій обов’язок, поки він там полюватиме, попіклуватися про долю Ямайки і зберегти її для короля Вільгельма. — І він весело засміявся — уперше за два місяці.
— Встановити курс на Порт-Ройял, Джеремі, і зробити все швидко. Ми ще встигнемо наздогнати де Рівароля, і поквитатися з ним.
Лорд Віллоґбі й адмірал аж посхоплювалися зі своїх місць.
— Де ваша розсудливість? У вас же нерівні сили! — вигукнув його світлість. — Кожен із кораблів французької ескадри не поступиться «Арабеллі» та «Елізабет», разом узятим, чоловіче.
— У гарматах — так, — сказав Блад і посміхнувся. — Але в таких справах гармати ще не все. Є речі й важливіші. Якщо ваша світлість хоче бути свідком справжнього морського бою, то така можливість вам надається.
Обидва вельможі здивовано дивилися на нього.
— Але шанси нерівні! — наполягав його світлість.
— Це немошливо, — промовив ван дер Кейлен і заперечливо похитав головою. — Звишайно, мистество мореплавства грайт вашливий роль. Та гармади є гармадами.
— Якщо мені не пощастить розгромити де Рівароля, то я потоплю свої власні кораблі в каналі і закрию їх у Порт-Ройялі, поки повернеться зі свого безглуздого полювання Бішоп або ж нагодиться ваша ескадра.
— А що це нам дасть? — спитав Віллоґбі.
— Я й хотів про це сказати. Де Рівароль — дурень, та ще й великий. Він спокусився можливістю напасти на Порт-Ройял, але забув, що в нього в трюмах награбовані в Картахені скарби вартістю близько сорока мільйонів ліврів. — Його слухачі аж підскочили, почувши про таку велику суму. — Він увійде в Порт-Ройял із цими цінностями. А потім — переможе він мене чи ні — вивезти їх звідти вже не зможе. Рано чи пізно ці скарби потраплять у скарбницю короля Вільгельма, після того, як, скажімо, одна п’ята їх частка буде виплачена моїм піратам. Ви на це пристаєте, лорде Віллоґбі?
Лорд Віллоґбі підвівся і простягнув Бладові свою випещену руку.
— Капітане Блад, я бачу, що ви мужня й розумна людина, — сказав він у відповідь.
