Діти капітана Гранта - Жюль Верн

— Візьми, дитино, цю книжку, — мовив він до Толіне, — і бережи її. В тебе дещо невірні уявлення з географії, їх треба виправити. Я дарую тобі цю книжку на згадку про нашу зустріч.

Толіне мовчки взяв книжку, уважно оглянув і похитав недовірливо головою, не наважуючись покласти її в кишеню.

Була вже десята година вечора. Поночіло. Пора подумати про спочинок, адже завтра вставати на світанку. Роберт запропонував Толіне половину своєї постелі, й маленький австралієць погодився.

Кілька хвилин по тому леді Гелена й Мері Грант пішли до фургона, чоловіки полягали під наметом; Паганель досі реготав, і сміх його зливався з неголосним ніжнотонним щебетанням диких сорок.

Уранці, коли перший сонячний промінь збудив мандрівників, вони марно шукали австралійського хлопчика. Толіне як у воду впав. Чи ж хотів він швидше добутися до рідного Лаклану, чи, може, образився на Паганелів сміх — хтозна. Але Гелена, прокинувшись, знайшла біля себе букет свіжих мімоз, а Паганель в кишені своєї куртки — “Географію” Самюеля Річардсона.

1814 року добродій Родерік Мерчісон, нині президент Королівського географічного товариства в Лондоні, дослідивши будову Уральських гір і ланцюга, що простягся з півночі на південь од південного узбережжя Австралії, побачив між ними надзвичайну подібність. А взявши до уваги, що Урал багатий на золото, вчений-геолог зміркував: поклади коштовного металу можуть знайтися і в австралійських горах, Він не помилився. Через два роки йому надіслали з Нового Південного Уельсу зразки золотої руди, й він намовив багатьох корнуельських гірників податися до Австралії, у золотодайні райони Нової Голландії.

Френсіс Дюттон натрапив у Південній Австралії на перші самородки, Форб і Сміт відкрили перші золоті розсипи в Новому Південному Уельсі.

Початок було зроблено, й шукачі золота линули з усіх усюд — англійці, американці, італійці, французи, німці, китайці. А втім, лише 3 квітня 1851 року Гергревс знайшов багатющі золоті поклади й запропонував губернаторові колонії Сідней Фітц-Рою за помірну винагороду в п’ятсот фунтів стерлінгів указати родовища. Пропозицію відхилили, але ч поголоска про відкриття Гергревса швидко поширилась. Шукачі золота посунули до Саммергілла й Леніс-Понда. Так народилось місто Офір, що завдяки видобутку золота швидко зросло й розвинулося.

Досі провінція Вікторія нікого не цікавила, проте багатством своїх покладів вона мала перегнати згодом і Офір.

Справді, по кількох місяцях, у серпні 1851 року, в провінції Вікторія знайдено перші самородки, й невдовзі в чотирьох округах розпочато видобуток золота. Округи Балдарат, Овенс, Бендіго й гора Олександр — всі мали поклади; проте на річці Овенс розробкам перешкоджали підґрунтові боди; в Баллараті — надмінна строкатість родовищ; в Бендіго — невідповідність кам’янистого ґрунту вимогам роботи. Тільки на горі Олександр об’єднались усі умови, сприятливі для видобутку золота, і цей коштовний метал, піднявшись у ціні до 1441 франка за фунт, досяг рівня, найвищого з усіх світових ринків.

Саме до цього місця, де раз у раз одні дощенту розорювались, а інші несподівано шалено багатіли, й привела тридцять сьома паралель тих людей, що шукали капітана Гаррі Гранта.

31 грудня, після цілоденного виснажливого перегону по дуже нерівній місцевості, мандрівники побачили врешті закруглені вершини гори Олександр. Розташувались табором у вузькій ущелині; стриножених коней і биків пустили пастися поміж кварцовими брилами, які всівали землю довкола. Це не був іще район золотих копалин. Тільки назавтра, першого дня нового, 1866 року, важкі колеса фургона проклали колію по шляхах цього золотодайного краю.

Жак Паганель і його супутники вельми раділи, що їм судилося побачити цю славнозвісну гору, яку австралійці називають Джебур. Сюди сунула навала авантурників, злодіїв і чесних людей, тих, хто вішає на шибеницю, і тих, кого вішають. Коли “золотого” 1851 року розійшлися перші чутки про поклади, мешканці міст, скватери, моряки покинули свої домівки, поля, кораблі. Золота лихоманка перетворилась на пошесть, заразливу, немов чума: скільки людей загинуло від неї саме тоді, коли, здавалось, вони вже тримали в руках своє щастя! Подейкували, що природа-марнотратниця посіяла мільйони під двадцять п’ятим градусом широти в цій дивовижній Австралії. То був час жнив, і нові женці кинулися збирати врожай. Ремесло диггера — грабаря — стало над усіма іншими, і хоч багато поміж них гибіли від виснажливої праці, декотрі збагачувались за одним змахом заступа. Про невдах мовчали, про тих, кому поталанило, дзвонили по всіх усюдах, аж відлунювало у п’ятьох частинах світу. Невдовзі потоки шукачів щастя з різних верств суспільства затопили австралійські береги. За останніх чотири місяці 1852 року лише до Мельбурна збіглося звідусіль п’ятдесят чотири тисячі емігрантів — справжня армія, але армія, котрій бракувало як командувача, так і дисципліни, армія, що не здобула ще перемоги, коротко кажучи, п’ятдесят чотири тисячі розбишак наймерзеннішого штибу.

В перші роки цього божевільного сп’яніння панував невимовний безлад. Однак англійці, з властивим їм завзяттям, прибрали все до своїх рук. Поліцаї та жандарми-тубільці, що стояли на боці грабіжників, почали захищати чесних людей.

Одразу все круто відмінилося. Отож Гленарванові не довелось спостерігати дикі сцени насильства. Минуло вже тринадцять років, і експлуатація золотоносних ділянок провадилась тепер за суворим розпорядком певної системи. До того ж родовища подекуди вже вичерпались і дальші розробки досягали дна. І як було не виснажитись скарбам, зібраним тут природою, коли за 6 років, від 1852 до 1858, грабарі видобули з глибин вікторіанських земель понад шістдесят три мільйони фунтів стерлінгів щирого золота! Емігрантів помітно поменшало, вони відплинули на ще незаймані місця. “Золоті ниви”, щойно відкриті біля Отаго й Мальборо в Новій Зеландії, геть-чисто заполонили тисячі двоногих безкрилих комах.

Об одинадцятій годині мандрівники прибули до центру копалень. Тут підносилось справжнє місто — заводи, банки, церква, казарма, котеджі й будинки газетних редакцій. Не бракувало також готелів, ферм і вілл, був навіть театр, де місце коштувало десять шилінгів і глядачів завжди набивалося повно-повнісінько. В театрі йшла доморощена п’єса “Франціск Обадіа, або Щасливий грабар”. Герой у фіналі востаннє розпачливо