Кобзар - Тарас Григорович Шевченко
[Перша полонина 1850. Оренбург]
____________________
* Далі в автографі закреслено півтора рядка, прочитати неможливо.
***
І станом гнучим, і красою Пренепорочно-молодою Старії очі веселю. Дивлюся іноді, дивлюсь, І чудно, мов перед святою, Перед тобою помолюсь. І жаль мені, старому, стане Твоєї божої краси. Де з нею дінешся єси? Хто коло тебе в світі стане Святим хранителем твоїм? І хто заступить? хто укриє Од зла людського в час лихий? Хто серце чистеє нагріє Огнем любові, хто такий? Ти сирота, нема нікого, Опріче праведного бога. Молися ж, серце, помолюсь І я з тобою. Щось пророче Мені вже зазирає в очі, І я вже богу не молюсь, Уже й на тебе не дивлюсь. Мені приснилось: ти вже мати, Не в оксамиті, не в палатах Твоє голоднеє дитя… І в'янеш ти, а дні летять, Несуть все добре за собою, Уже й надію понесли, А ти осталась на землі Одна-однісінька; з тобою Єдинеє добро було - Твоє дитя, поки росло, В колодочки поки вбивалось. Оперилось, і ти осталась, Стара і немощяа. Людей, Людей неприязних благаєш І Христа ради простягаєш Коло зачинених дверей Старії руки.
Отак я іноді тобою, Тобою, серце, молодою, Старії очі веселю. Дивлюся іноді, дивлюсь На стан твій гнучий, і за тебе Тихенько богу помолюсь. Молися й ти, з святого неба На тебе, серце, не зійшла Твоя і доля і недоля.
[Перша половина 1850,
***
Огні горять, музика грає, Музика плаче, завиває; Алмазом добрим, дорогим Сіяють очі молодії; Витає радость і надія В очах веселих; любо їм, Очам негрішним, молодим. І всі регочуться, сміються, І всі танцюють. Тілько я, Неначе заклятий, дивлюся І нишком плачу, плачу я. Чого ж я плачу? Мабуть, шкода, Що без пригоди, мов негода, Минула молодость моя.
[Перша половина 1850. Оренбург]
***
Чи то недоля та неволя, Чи то літа ті летячи Розбили душу? Чи ніколи Й не жив я з нею, живучи З людьми в паскуді, опаскудив І душу чистую?.. А люде! (Звичайне, люде, сміючись) Зовуть її і молодою, І непорочною, святою, І ще якоюсь… Вороги!! І люті! люті! Ви ж украли, В багно погане заховали Алмаз мій чистий, дорогий, Мою колись святую душу! Та й смієтесь. Нехристияне! Чи не меж вами ж я, погані, Так опоганивсь, що й не знать, Чи й був я чистим коли-небудь, Бо ви мене з святого неба Взяли меж себе - і писать Погані вірші научили. Ви тяжкий камень положили Посеред шляху… і розбили О його… бога боячись! Моє малеє, та убоге, Та серце праведне колись! Тепер іду я без дороги, Без шляху битого… а ви! Дивуєтесь, що спотикаюсь, Що вас і долю проклинаю, І плачу тяжко, і, як ви… Душі убогої цураюсь, Своєї грішної душі!
[Перша половина 1850, Оренбург]
***
На батька бісового я трачу І дні, і пера, і папір! А іноді то ще й заплачу, Таки аж надто. Не на мир І на діла його дивившись, А так, мов іноді, упившись, Дідусь сивесенький рида - Того, бачте, що сирота.
[Перша полонина 1850, Оренбург]
***
І досі сниться: під горою, Меж вербами та над водою, Біленька хаточка. Сидить Неначе й досі сивий дід Коло хатиночки і бавить Хорошеє та кучеряве Своє маленькеє внуча. І досі сниться: вийшла з хати Веселая, сміючись, мати, Цілує діда і дитя, Аж тричі весело цілує, Прийма на руки, і годує, І спать несе. А дід сидить, І усміхається, і стиха Промовить нишком: «Де ж те лихо? Печалі тії, вороги?» І нищечком старий читає, Перехрестившись, Отче наш. Крізь верби сонечко сіяє І тихо гасне. День погас, І все почило. Сивий в хату Й собі пішов опочивати.
[Перша половина 1850, Оренбург]
***
Мій боже милий, знову лихо!.. Було так любо, було тихо; Ми заходились розкувать Своїм невольникам кайдани. Аж гульк!.. Ізнову потекла Мужицька кров! Кати вінчанні, Мов пси голодні за маслак, Гризуться знову.
[1853 - 1859, Новопетровське укріплення - С.-Петербург]
Неофіти
Поема
Сия глаголет господь:сохраните суд й сотворите правду, приближибося спасение моє прийти, й милость моя открыется.
Исаия, Глава 5 (6), с. І
М. С. Щепкину. На память 24 декабря 1857
Возлюбленику муз і грацій, Ждучи тебе, я тихо плачу І думу скорбную мою Твоїй душі передаю.
Привітай же благодушне Мою сиротину, Наш великий чудотворче, Мій друже єдиний! Привітаєш - убогая, Сірая, з тобою Перепливе вона Лету І огнем-сльозою Упаде колись на землю І притчею стане Розпинателям народним, Грядущим тиранам.
____________________
Давно вже я сиджу в неволі, Неначе злодій взаперті, На шлях дивлюся, та на поле, Та на ворону на хресті На кладовищі. Більш нічого З тюрми не видно. Слава богу Й за те, що бачу. Ще живуть, І богу моляться, і мруть Хрещені люде. Хрест високий На кладовищі трохи збоку Златомальований стоїть. Не вбогий, мабуть, хтось лежить? І намальовано: розп'ятий За нас син божий на хресті. Спасибі сиротам багатим, Що хрест поставили. А я… Такая доленька моя! Сиджу собі та все дивлюся На хрест високий із тюрми. Дивлюсь, дивлюся, помолюся: І горе, горенько моє, Мов нагодована дитина, Затихне трохи. І тюрма Неначе ширшає. Співає І плаче серце, оживає І в тебе, боже, і в святих Та праведних твоїх питає, Що він зробив їм, той святий, Той назорей, той син єдиний Богом ізбранної Марії. Що він зробив їм? І за що Його, святого, мордували, Во узи кували; І главу його честную Терном увінчали? І вивели з злодіями На Голгофу-гору; І повісили меж ними - За що? Не говорить Ні сам сивий верхотворець, Ні його святії - Помощники, поборники, Кастрати німиє!
Благословенная в женах, Святая праведная мати Святого сина на землі, Не дай в неволі пропадати, Летучі літа марне тратить. Скорбящих радосте! пошли, Пошли мені святеє слово, Святої правди голос новий! І слово розумом святим І оживи, і просвіти! І розкажу я людям горе, Як тая мати ріки, море Сльози кровавої лила, Так, як
