Фауст - Йоганн Вольфганг Гете

Коли ще ніч своє потворне кодло те

Не поглинула в надра таємничії.

Та щоб ви знали, я скажу й словами вам:

Гадаючи про свій святий обов'язок,

Вступила я в хором царський, у присінок —

Дивуюся пустельності й мовчазності;

Не чує вухо походу поспішного,

Не бачить око порання поквапного,

Нема ніде ні служниці, ні ключниці,

Щоб привітала приязно прибулицю.

Іду я далі, підійшла до вогнища,

Аж бачу, коло приску недотлілого

Сидить так ніби жінка, щось, закутавшись, —

Велика, спить — не спить, а мов задумалась.

Недбалу владно я до праці збуджую,

Гадаю, що то ключниця, поставлена

Тут мужем, щоб усьому дому лад вести;

Вона ж сидить, закутавшись, недвигою.

Я погрожаю — руку підвела вона,

Немов мені тікати геть наказує.

Розгнівано від неї одвернулась я,

На сходи йду, що із покою спального

Ведуть до скарбосховища багатого;

Але ж яга з долівки тут зірвалася,

Мені дорогу грізно заступаючи, —

Худа, висока, з дико хмурим поглядом,

Що душу й зір жахає неоміряно.

Та річ моя тут марна, бо словами я

Не вималюю постаті потворної.

Дивіться, йде! І світла не злякалася!

Та наша влада тут, допоки верне цар.

Красоприхильник Феб те ночі твориво

Здоліє геть прогнати чи приборкати.

Форкіада виступає на порозі між одвірками.[93]

Хор

Всього зазнала я, хоч і юні

Кучері в'ються в мене круг чола;

Жахів немало бачила навіч —

Бою злигодні, Трої пожар,

Згуби ніч.

Чула я гамір з'юрмлених воїв,

Чула безсмертних грізне гукання,

Чула мідяний Розбрату голос,

Що серед поля гучно лунав,

В мури бив.

Ох, ті мури стояли ще,

А вже полум'я ринуло,

Дім за домом руйнуючи,

Звідусіль налягаючи, —

Потрясло, мов ураган,

Місто, загорнене в морок.

Біжучи крізь вогонь і дим,

Я вбачала крізь заграву

Велетенськії постаті

Олімпійців розгніваних;

Грізно, грізно йшли вони

В палахкотінні жахному.

Я не знаю — бачила

Все те справді я чи мій дух,

Жахом оплутаний, марив лиш.

Тільки знаю, що бачу

Перед собою нині щось

Несказанно жахливе;

Навіть могла б торкнутися

До страхіття руками я —

Та побоююсь лиха.

Котра, скажи, ти

З Форкіса дочок?

Бо добре бачу вже —

Ти з його роду.

Мабуть, одна з Грай хмуровидих,

Що вживають по черзі вдвох

Одне око й один зуб —

Жаховиті почвари!

Як же ти сміла

Поруч з красою

На очі Фебові,

Маро, з'явитись?

Ну що ж, виходь, виходь, як хочеш,

Все ж на огиду не гляне він;

Бо його священний зір

Зроду тіні не бачив.

Нас же, смертних, примушує

Доля зла, невблаганная

Муку тяжкую зносити —

Гірко на мерзощі, всіми зневажені,

Красолюбцям дивитися.

Ти, що стріла зухвало нас,

Слухай гану й прокльонів град,

Слухай лайку й погрози грім

З уст проклинаючих гордих

щасливців тих,

Що боги сотворили їх!

Форкіада

Старе це слово, та довічна правда в нім,

Що стид з красою не живуть у приязні,

Не ходять поруч стежкою житейською:

Одне із одним ворогують глибоко,

І де вони удвох собі зустрінуться,

То спинами навзаєм обертаються

І різно кроком поспішним розходяться,

Стид — з тугою, краса — з пихою гордою,

Поки обох не вкриє Орку темрява

Або дочасно старощі не зборкають.

І ви, нахаби, з чужини приплентачі,

Сюди, мов журавлі оті, наринули,

Що з хриплим і пронизливим курлюканням

Над головами пролітають хмарою,

Аж треба вгору глянуть подорожньому, —

І знов вони своїм шляхом потягнуться,

А він — своїм; і з вами так же станеться…

Хто ж ви такі, що тут, в царській хоромині,

Буяєте менадами сп'янілими?

Хто ж ви такі, що на поштиву ключницю,

Мов собачня на місяця, розгавкались?

Гадаєте, не знаю, що за цяці ви?

В воєнний час і зроджені, і зрощені,

Лакомствами розпущені й розбещені,

І вояків, і громадян спокусниці!

Поглянуть — чисто сарана ненаситна,

Що ниви нам родючі поспіль нівечить,

Чужих трудів ледачії розхвійниці,

Добробуту ганебнії нищительки,

Товар обмінний, капосні запроданки!

Гелена

Хто лає слуг у паниній присутності —

Привласнює собі права господарки,

Бо їй одній хвалить годиться хвальнеє,

І їй одній карати за переступи.

А я своєю челяддю вдоволена;

Вони мені служили щиро й віддано,

І в Трої ще — і в цілій, і в зруйнованій, —

І в злигоднях непевних мореплавання,

Де часто й густо всяк за себе дбає лиш.

І тут од них добра я сподіваюся;

Не в тім річ, хто слуга, а в тім, як служить він.

Тож замовчи і більше не визвірюйся;

Коли ти досі лад вела у палаці

Замість хазяйки — честь за те й хвала тобі;

Тепер прийшла хазяйка — уступися їй,

Бо замість дяки кари ще здобудешся!

Форкіада

Так, має право челяді погрожувать

Царська жона, ясна домодержавиця,

Що довгі роки мудро в домі правила.

Тепер, коли сюди ти, знову визнана,

Вступаєш господинею й царицею, —

Прийми до рук давно забуті поводи,

Всьому добру і всім нам будь володарка.

Але благаю, захисти стару мене

Від ледащиць, що, мов гуски, ґелґочучи,

Круг тебе в'ються, гарная лебедонько!

Панталіда

Яка гидка проти краси бридота ця!

Форкіада

Який дурний цей нетям проти розуму!

Далі хоретиди виходять із хору, відмовляючи поодинці.

Перша хоретида

Напевне, ти Ереба й ночі виплодок.

Форкіада

Ти Скіллі ніби-то сестра питимая.

Друга хоретида

Увесь твій рід — потвори та страховища.

Форкіада

Іди до Орку! Там уся рідня твоя!

Третя хоретида

Та й ті, що там живуть, молодші всі, як ти.

Форкіада

Іди підсуньсь до древнього Тірезія!

Четверта хоретида

Тобі за внучку мамка Оріонова.

Форкіада

Тебе кормили Гарпії з помийниці.

П'ята хоретида

А ти вже, худорба, чим ти годуєшся?

Форкіада

Та вже ж не кров'ю, що до неї ласа ти!

Шоста хоретида

Сама трупиця, трупами ти ласуєш.

Форкіада

У тебе й зуби в пельці мов вампірячі.

Панталіда

Скажу я, хто ти, щоб тобі заціпило!

Форкіада

Скажи, хто ти, і загадка розгадана.

Гелена

Не з гнівом, а із сумом я