Фауст. Трагедія - Йоганн Вольфганг Ґете

Небесний світ — і той зачах![9]

Стримлять до неба стоси книг,

Ненатла точить їх черва,

Їх пилюга густа вкрива,

І кіпоть осіда на них;

Уздовж полиць з давнезних літ —

Реторти, слоїки, склянки,

Начиння, приладів рядки —

І це в тебе світ! І це зветься світ!

І ти питаєш ще, чому

На серце туга наляга,

Чому незвідана нудьга

Труїть всі радощі йому?

Замість живих природи хвиль,

Куди Творець людей вселив,

Навколо тебе — тлінь, і цвіль,

І жах потворних кістяків.

Тікай! На волю, на простір!

Візьми цю книгу чарівну;

Цей Нострадамів віщий твір

Тобі відкриє таїну[10].

Спізнаєш ти шляхи світил,

Збагнеш природи вічний рух,

І в душу вступить повінь сил,

Коли промовить духу дух.

Шкода обнять сухим умом

Священних знаків зміст живий;

Ви, духи, тут в'єтесь кругом,

Озвіться ж ви на голос мій!

(Розкриває книгу і бачить знак макрокосму) [11] .

Яким блаженством всі мої чуття,

Уся моя істота пойнялася,

Немов по жилах полумінь життя

І невмируща юність розлилася…

Чи то ж не Бог ці знаки написав,

Що душу збурену втишають,

Що серце вражене втішають,

Що перед розумом наяв

Природи тайнощі всесильні виявляють?

Чи ж я не Бог? Я просвітлів!

І враз моє духовне око

В природи творчий вир заглянуло глибоко.

Тепер збагнув я сенс премудрих слів:

«В світ духів можна прозирнути[12],

Та ум і серце мляві вкрай:

Встань, учню, і земнії груди

В ранковім сяєві скупай!»

(Розглядає знак).

Як все тут діє в колі вічнім,

У многоликій красоті,

Як сили горні в льоті стрічнім

Міняють кінви золоті!

На благовісних крилах мають,

Споруду всесвіту проймають

У гармонійній повноті!

Яка картина! Ах! Картина лиш…

Природо безконечна! Де ж, коли ж

Знайду ту грудь, що нею світ ти поїш,

І небо, й землю — все живиш?

Невже ж ти болю в серці не загоїш,

Жаги палкої в нім не заспокоїш?

(Перегортає нетерпляче книжку й натрапляє на знак Духа Землі).

Цей знак на мене має інший вплив!

Ти, Дух Землі, мені рідніший,

Я став відразу мов сильніший,

Мов хміль вина мене сп'янив;

І я ладен пірнути в світу море,

Знести земні і радощі, і горе;

Ні грім мене, ні хвиль виття суворе,

Ні згуби страх, ні буря не поборе!

Нахмарило кругом —

І місяць заховавсь,

І лампа згасла!

В імлі встає над головою

Червона зáграва…

Холодний жах згори війнув,

Мене пройняв!

Це дух летить, це дух благання вчув…

Одкрийсь мені!

Твій повів серце стрепенув

І владно тягне…

Усе єство до тебе прагне!

Тобі віддав навік я серце й душу,

Нехай і вмру — тебе побачить мушу!

(Бере книгу і промовляє таємничі заклинання. Займається червона заграва, в полум'ї з'являється Дух).

Д у х

Хто зве мене?

Ф а у с т

(аж відсахнувся)

Лице страшне!

Д у х

Ти притягнув мене так владно,

З моєї сфери пивши жадно,

І ось…

Ф а у с т

Жахаєш ти мене!

Д у х

Благав ти ревно і незмінно

Побачити вид мій, почути мою річ;

Вразив мене відчайний клич, —

Ось я… То чом же, надлюдино,

Ганебно так дрижиш? Де дівсь душі порив?

Де велет сміливий, що світ в собі створив,

Носив, плекав; що помисли жили в нім

Із духами у всьому стати рівним?

Чи ж ти той Фауст, що ждав і сподівавсь,

Нестримано до мене поривавсь?

І ось, як я дихнув на тебе палко,

Відразу знітився ти жалко,

Гробак нікчемний, боязкий!

Ф а у с т

Ні, я знесу вогонь чарівний!

Це я, це Фауст, тобі я рівний!

Д у х

В життя потоках, у морі дій

В'юся вгору, вниз,

Ллюся всюди й скрізь!

Народження й смерть —

Океан і твердь,

Ткання мінливе,

Життя бурхливе[13], —

Я тчу на грімкому верстаті часý

Богам на одіння живую красу.

Ф а у с т

По всьому світу ти снуєш,

Діяльний дух, як я близький до тебе!

Д у х

Близький до того, що збагнеш,

А не до мене!

(Щезає).

Ф а у с т

(Падає додолу).

Не до тебе?

А до кого ж?

Я, подоба