Фауст. Трагедія - Йоганн Вольфганг Ґете

Людей аби із плигу збити,

Бо трудно їх задовольнить…

Що з вами? З радощів? Чи що болить?

П о е т

Іди шукай деінде наймитів!

Ти хочеш, щоб поет занапастив

Свій вищий дар — і пориви, і мрії

Природою натхненого творця!

Чим він чарує всі серця?

Чим він скоряє всі стихії?

Це та гармонія, що лине із грудей

І обійма весь світ — природу і людей.

Коли природа свій починок вічний,

Байдуже прядку крутячи, пряде,

І всіх створіннів гурт негармонійний

Різноголосячи гуде, —

Хтó вносить лад усюди живодайний,

Вливає ритм у кожен рух і звук?

Хто всі ті голоси в хорал єднає зграйний,

В акордів голосних врочистий перегук?

Хто каже бурі в пристрасті ревіти,

Зорі вечірній в роздумі сіять?

Хто може всі весняні пишні квіти

До ніг коханої прослать?

Хто лаврові листки спліта в вінок,

Щоб увінчати почестю героїв?

Хто олімпійцям захист і зв'язок?

Поет, людської сили прояв.

К о м і к

Явіть же нам ту силу спóвна,

Хай творчість так у вас іде,

Немов пригода та любовна.

Буває, двох десь випадок зведе,

А там пішли побачення й розмови,

Щасливі сни й пробудження раптові,

Надії хміль і гіркота оман, —

І так незчуєшся, як вродиться роман!

Таку і ви нам п'єсу дайте,

В життя людське чим глибше заглядайте!

Всі так живуть, а бачать так не всі,

Тож покажіть життя у всій красі.

Картини барвні, світло тьмяне

Та іскра правди в млі омани —

І наварили ви пиття,

Що людям скрашує життя.

І йде сюди замріяне юнацтво,

Йому ваш твір — чудесне відкриття,

І йдуть сюди вразливі на чуття,

Для них ця гра — переживань багатство.

І кожен тут знаходить щось своє

І бачить те, що в нього в серці є.

Ще здатні всі вони і до плачу й до сміху,

Шанують пориви, із блиску мають втіху…

Хто всього знав, тому попробуй догоди!

Хто починає жить — подякує завжди.

П о е т

Верни ж мені той час блаженний,

Коли я жити починав,

Коли пісень потік натхненний

З джерел незглибних виринав;

Коли в туман був світ повитий

І чар закритий в пуп'янки,

Коли барвисті і п'янкі

В лугах веселих рвав я квіти…

Я бідний був — і все я мав,

І правду й вигадку кохав…

Верни ж ті пориви чудові,

І серця жаль, і щастя сни,

І міць ненависті й любові —

Минулу молодість верни!

К о м і к

Та молодість потрібна лиш,

Як ворог у бою натисне,

Як дівчина, усіх миліш,

Тобі сама на шию звисне,

Як вабить здалеку вінок

Тебе добігти ген до цілі,

Як на умі тобі танок

І пиятика ночі цілі, —

А струни ліри золоті

Рукою вправною торкати,

Назустріч обраній меті

Стежками звинними блукати, —

Це вам, старим, і Бог велів,

І цьому тільки маємо радіть ми,

Бо старість з нас не робить малюків,

Вона лиш застає нас дітьми.

Д и р е к т о р

Покиньте спори й арґументи,

Лишіть докори й компліменти, —

За них нічого не купить;

До діла треба приступить.

Натхнення, настрій — то бридня все,

Сміліші будьте, їх не ждіть.

Коли поетом ти назвався,

Умій натхненням володіть!

Варіть же швидше, друже милий,

Кріпкий напій, що ми ждемо;

Чого сьогодні не зробили,

Те завтра не прийде само!

Отож і дня дарма не гайте,

Як тільки є можливість десь,

За коси враз її хапайте

І вже із рук не випускайте,

Поки свого не доб'єтесь.

Адже яких лише дивацій

Не бачив наш німецький кін!

Тож не шкодуйте ні машин,

Ні чудернацьких декорацій.

Не бракуватиме зірок.

І сонця, й місяця, і неба,

Дамо й води, й вогню, як треба,

І скель, і звірів, і пташок!

Так розміркуйте ж все дотепно,

На сцені всесвіт умістіть

І швидко й бережно пройдіть

Із неба через землю в пекло[4].

ПРОЛОГ НА НЕБІ[5]

Г о с п о д ь,   а р х а н г е л и, згодом М е ф і с т о ф е л ь.

Р а ф а ї л

Могутнім громом сонце грає

В гучному хорі братніх сфер[6]

І путь накреслену верстає

Од первовіку й дотепер.

Цих незбагненних див видіння

Сповняє силою серця,

І, як у перший день творіння,

Величні всі діла Творця.

Г а в р и ї л

Земля із швидкістю страшною.

В просторі крутиться-літа,

І райське світло дня чергою

Зміняє ночі темнота.

Хвилює море неозоре

І шумом скелі покрива,

Та сфер стремління вічно-скоре

І гори, й море порива.

М и х а ї л

Бурхають бурі навзавóди,

Шумлять нестримано кругом

І огортають твердь і води

Таємно-грізним ланцюгом.

Блискоче з хмар руїнний пломінь,

Громам осяюючи путь,

Та всеблагої ласки промінь

Приборкує стихії лють.

В с і   т р о є

Цих незбагненних див видіння

Сповняє силою серця:

І, як у перший день творіння,

Прекрасні всі діла Творця.

М е ф і с т о ф е л ь

О Господи, ти знов між нас явивсь,

Питаєш, як ідуть у кого справи;

Між челяддю і я тут опинивсь,

Бо ж завше був до мене