Енеїда - Іван Петрович Котляревський
30.
Гоцак – те саме, що тропак – народний танець.
Гайдук – народний танець. Садив гайдука – танцював навприсідки.
Не до соли – примовка «Тепер мені не до солі» пішла від народного оповідання, відомого у варіантах. Наводимо поданий у «Трудах» Павла Чубинського, підготовлених у 70-х роках минулого століття: «Послав батько сина за сіллю, дав йому гривню грошей. Купив син солі, скільки було сказано йому, ще шага й виторгував з тих грошей; всипав сіль у заполу та й іде додому. По дорозі був шинок, а в шинку тому гра музика, люди танцюють, аж діл гуде. Надійшов туди наш парубок і дуже йому заманулося потанцювати, а в кишені шаг мулить.
– Музико, грай мені одному! – погукнув парубок, віддав того шага і почав танцювати, аж хата мала, а він закида ноги, і вприсідки, і через ногу, усяк було. Затанцювався парубок, а сіль потроху сиплеться з заполи. Що майне він ногою, то сіль так і поросне по хаті. А люди стоять округи та й приказують йому саме під ногу, мов знарошне приграють:
– Ой, парубче, сіль сиплеться, ой, парубче, сіль сиплеться!
А парубок зайшовся так, що й себе не тяме, та все їм:
– Тепер мені не до солі, коли грають на басолі! Тепер мені не до солі, коли грають на басолі!
Ходив, ходив парубок, поки аж відтанцював свого шага. Стала музика і він став. Глянув – аж сіль уся на долівці, ще сам він і порозтирав її ногами.
Скривився парубок та в сльози:
– А бодай його лиха година знала! Що ж тепер тато скажуть!
Потяг собі, сердега, додому» (Чубинський. – Т. 2. – С. 379).
Здавна на Україні, так само як у Росії та Білорусії, сіль, як переважно привозний продукт першої необхідності, цінилася високо і витрачалася економно. Сіль була важливим, коли не основним, продуктом чумацького промислу. Знали сіль «кримку» і «бахмутку». Першу одержували від випаровування на сонці морської води в Криму, другу – від випаровування на спеціальних сковородах добутої з соляних колодязів води. Колодязі знаходилися на березі невеликої річки Бахмутки в нинішньому Донбасі. Біля солеварень виникла укріплена слобода, потім – місто Бахмут (тепер Артемівськ, великий центр соледобувної промисловості). Свідчать, що «бахмутка» була більш дрібною і вважалася кращою на смак (див. також коментар: IV, 45). Страви прийнято було варити без солі. Її ставили на стіл окремо. Звідси й звичай зустрічати гостей найдорожчим у господарстві – хлібом і сіллю. Хліб і сіль на столі – ознака достатку. Розсипати сіль не те що з торби – солянки вважалося в народі недоброю прикметою (посваритися).
31.
Варенуха – «Хлібне вино або наливка, варені з сухими плодами, медом і пряним корінням» (К.).
32.
Про піч багато хто з молодших та й старших уже не має певного уявлення. Споконвічний неодмінний атрибут житла, хранительниця вогню й тепла, з припічком та черінню, уже майже відійшла в минуле. Зараз тільки інколи в селянських хатах, на кухні, продовжують ставити печі менших, ніж раніше, розмірів і меншою черінню над ними, скоріше як данину традиції, ніж з практичної потреби. На черені, яка нагрівається, коли топлять піч, сплять, сушать зерно, в тому числі просо, перед тим як везти його шеретувати на пшоно.
Просо відоме ще з доісторичних часів як зернова культура. Згадується в дуже давніх зразках народної творчості: «А ми просо сіяли, сіяли…» Традиційно просо займає досить значне місце в харчовому раціоні українського народу. В повсякденному побуті пшоняна каша або куліш – звичайна страва. А в козацьких походах, чумацьких та бурлацьких мандрах пшоняна каша з салом, у піст з рибою та олією – перший наїдок.
33.
Оренда, оранда – корчма. У святкові дні тут збиралися на гуляння, танці. Назва «оранда» походить від того, що корчмарі за право торгувати горілкою платили в державну казну належний податок (брали в аренду).
У неділю на селі,
У оранді на столі
Сиділи лірники та грали
По шелягу за танець.
Кругом аж курява вставала.
Дівчата танцювали
І парубки…
(Тарас Шевченко. Титарівна)
Кораблик – старовинний жіночий головний убір, переважно в середовищі панства і заможного козацтва. Висока шапка з парчі або бархату з хутряним ободком. Формою нагадувала кораблик, звідси й назва. Верх круглий, з дорогоцінної тканини, інколи винизаний жемчугом і дорогоцінним камінням, над лобом викроєний гострим кінцем уверх (як ніс корабля), вуха залишалися відкритими. Ободок – завжди з чорного матеріалу, потилицю прикривав округло викроєний чорний клапан.
І начепила ланцюжок – одягла прикрасу на шию.
Та і запаски не забула – Дідона одягла не таку запаску, яка була на її молодшій сестрі Ганні минулого дня (див. коментар: І, 29). Знали ще запаску у вигляді полотняного білого передника, яку носили поверх спідниці заміжні, взагалі більш поважного віку жінки.
З вибійки платок – платок з вибитим на тканині візерунком, який наноситься вручну за допомогою різьбленої або набірної дерев'яної дошки. Платок, хустка – важлива деталь святкового жіночого одягу. Хустка відігравала також велику роль у ритуалах, увійшла в обряди та повір'я. Заручена дівчина пов'язувала руку судженого хусткою, яка служила символом їхнього вічного союзу. В третій частині «Енеїди» серед грішників фігурують і ті, що в дівчат «з кишень платки тягли».
34.
Що од покійника украла – тобто потай взяла з майна свого покійного чоловіка Сіхея.
Каптан (рос. кафтан) – верхній чоловічий одяг з довгими полами; сукман, жупан, чумарка.
Пояс з каламайки – пояс з цупкої густої льняної тканини. Пояс був важливою деталлю чоловічого святкового одягу. На старовинних портретах старшина завжди підперезаний поясом, переважно червоного або зеленого кольору. Були пояси різних розмірів – «більшої руки» і «меншої руки».
І чорний шовковий платок – платок, плат у старі часи в
