Сонети. Світовий сонет - Дмитро Васильович Павличко

class=stanza> Як в намисли фальшиві і лукаві Напрямувать його нестримний біг… Він спиниться на схрещенні доріг, Закаменівши в дешевенькій славі. Відчується бетон в його статурі, На голові засохнуть штурпаки, Мов у спекотне літо кущ на мурі. Все вичарує правда навпаки — Він роги золоті, як блискавки  Думок, нестиме крізь віки та бурі.

1971

ДВІЙНИК Той ліс, що я дитиною садив, Гуде й шумить на кам'янім узгір'ї. Там поселились невідомі звірі, По ночах стогне загадковий див. Там я гриби збирав і заблудив; Тріщало гілля, ніби звук в ефірі… За мною у моїй подобі й шкірі Мені на пострах мій двійник ходив. Він там живе, де темники оспалі, Та якось я оглянувся в юрбі — І стрілись наші погляди зухвалі. Ми з ним у потаємній боротьбі: Сміється він тоді, як я в журбі, Як я сміюся — він тоді в печалі.

1972

РАНОК Ще котить вітер листя по соші, Як обруча палаючого диво, А вже сльота з'їдає дні жадливо, Немов іржа забуті лемеші. Ще не змолола осінь, а в коші Засипала зима багате мливо. Спадає сніг повільно й терпеливо, Біліють крила ниви і душі. Я слухаю, як свищуть, ніби реї, Антени на дахах у ніч бліду, Як днина йде, подібна до лілеї. Сивіючу, але ще молоду, В долоні сонця голову кладу, Неначе в руки матері своєї.

1972

ЗРІЛІСТЬ Як бабиного літа срібні ниті, Думки пливуть і світять оддалік, Вливаюся в їх лагідний потік Душею, ніби поблиском блакиті. Де ж пристрасті мої несамовиті? Де молодий вогонь, що серце пік? Невже запорошився, наче тік, Майдан мого життя в лискучім плитті? Ні! Зрілість, наче сонце, надійшла. Вона мене понад вершини й хлані Несе в безмежнім світла океані. Але яка хмільна пора була, Коли згоряв я сто разів дотла І воскресав, неначе бог, в коханні!

1972

ДЕДАЛ ТА ІКАР — Моя дитино, синку мій Ікаре, Хіба я не казав летіти в млі, Триматися туману і землі, Не рватися до сонця понад хмари? — Ти все казав, та нездоланні чари Польоту й висоти. Покинь жалі, Бо ж я летів на справжньому крилі І щастя знав, а не його примари. — Дитя моє, ти за щасливу мить Віддав життя, розбився на граніті, А ми ж тікали від царя, щоб жить! — О батьку, смерть — це не найгірше в світі; На скелі краще падати, ніж гнить В ярмі, при царськім золотім кориті!

1972

ЩАСТЯ