Смерть Каїна - Іван Якович Франко

Захованих між листям та тернами,

Тож і не ласиться ніхто на них.

А як часом, відбившись від юрби,

До нього хто навернесь, покуштує

Плодів чудових і почне гукати

На других, щоб ішли туди, – то, мов

Ворони, кидаються всі на нього,

І б’ють, і рвуть, і мучать, і калічать

Його, мов за найтяжчую провину.

Аж ось два звірі на майдані стали.

Один під деревом знання засів,

Величний, нерухомий і суворий,

З лицем жіночим дивної краси

І з тілом льва. Мов нетлі до огню,

Так люди-привиди роєм безмірним

Його обсіли, мов про щось питають.

Глибоку тугу і пекельну муку

В їх лицях видно, тіні їх тремтять,

І очі й душі висять на устах

Почвари. Ся ж мовчить і не змигне

Очима. Знов рої людей товпляться

До дерева знання, і б’ються, рвуться

За плід його, їдять – і знов вертають

До звіра, та спокою не знаходять,

Мов листя те осіннє, гнане й бите

Грізними, супротивними вітрами.

А другий звір під деревом життя

Засів: з крилами лилика, з хвостом,

Як пава, з кігтями орла, із тілом

Хамелеона і з жалом змії.

Що хвиля він мінився і метався,

Манив до себе всіх і всіх відводив

Від дерева життя. А хто в ньому

Поклав усю надію і за ним

Насліпо біг, той розбивавсь о камінь,

В тернах, ярах глибоких опинявся.

І піднімались руки, кидались

Прокляття – не на звіра-ошуканця,

А все на дерево життя. «Воно

Химера, ошуканство і брехня!» –

Такий лунав важкий в повітрі гомін.

Глядів на вид сей Каїн, і немов

Ножем по серцю різало його.

Йому здавалось, що весь біль, всі муки,

Всі розчаровання тих міліонів

В його душі бушують, серце в нім

Кліщами тиснуть, торгають нутро.

І він закрив лице своє руками

І скрикнув: «Ох, досить, досить, о боже!

Не хочу більш глядіти на сей вид!»

В тій хвилі сонце потонуло, пітьма

Лягла на землю і закрила рай.

Та біль в душі у Каїна остався,

Несвітський, гострий біль. Він застогнав

І на студену площу ледовую,

Мов труп, звалився.

Каїн обмірковує побачене в раю

Холод ледовий

Збудив його. Вже серед неба сонце

Ясніло мляво, холодно всміхалось,

Мов зраджена, ошукана надія.

Де вчора рай виднівсь, стояла нині

Піднебною стіною мряка біла,

Немов заслона. Каїн не жалів

За райським видом; він один лиш чув

У серці голос: «Геть відсіля! Геть!»

І наче злодій, що, в чужу комору

Закравшись, замість скарбу дорогого

Розпечене залізо в руку вхопив, –

Так Каїн вниз спішив з верха сніжного.

Важкії думи, мов над стервом круки,

Носилися і крякали над ним.

І думав він: «Так от чим бог дурив

Вітця, мене і всіх людей! Бо ж певно,

Що без його знання і волі се

Не сталось би! Бо й хто ж роздер надвоє

Життя й знання і ворогів заклятих

Із них зробив? Чи ж не його се діло?

Тоді, коли осібно в раї він

Оті два дерева садив, заким ще

Создав Адама – вже прокляв його,

Вже назначив весь рід його на муку,

На вічне горе! Бо коли знання

Є враг життя, то пощо ж нам бажання

Знання? Чом ми не камінь, не ростина?

Коли хотів, щоб ми не куштували

Плодів знання, пощо ж садив те древо

І тим плодам таку додав приману?

Коли хотів, щоб ми живі були,

Чому ж спершу нам не казав поїсти

Плодів із дерева життя?»

Мов чайка,

Що скиглить над дітьми, понад багном

Літаючи, о трощу б’є грудьми,

То знов до сонця вивернесь в лету,

І все кричить, і б’ється, й колесить, –

Отак і Каїнова дума-скрута

В тім безконечнику металась, билась

Без виходу. Усівши під скалою,

Він спочивав, холодним потом злитий.

І, зажмуривши очі, знов побачив

Той райський вид, і на нову дорогу

Думки його зійшли.

«Що се – знання?

Чи справді ж так життю воно вороже?

Здається, так! Оте знання нещасне

У моїм серці розбудило лютість

На брата, вбійцею мене зробило –

За те, що він, не думавши, попросту,

Мене нагнуть хотів у ту саму

Дитячу простоту, з котрої дух мій

Давно вже вийшов. Те знання куди ж

Веде потомків моїх? Звірів, птицю

Й себе мордують, землю сплюндрували,

Шукаючи, кого б і що б убити.

Усякий камінь острий та твердий

Для них на ніж, на спис, стрілу придався;

У оленя на те ж зривають роги,

У звіра зуби. Жінка говорила,

Що винайшли якесь таке каміння,

Котре в огні розтоплюєсь, мов віск,

І вивчились робити з нього стріли,

Ножі і списи, твердші і остріші,

Ніж з кременю. От де веде знання!

Кров, рани, смерть – його найперші дари.

«Так пощо ж ми бажаємо знання?

Значить, бажаєм смерті? Ні, неправда!

Хіба ж я смерті Авеля бажав?

Я жить хотів по-свому – більш нічого.

Хіба стрілець бажає смерті звіра?

Він хоче жить, йому потрібно м’яса!

Він хоче жить і мусить боронитись,

Щоб звір його не з’їв! А той, що лук

І стріли видумав, чи смерті він

Бажав чиєї? Ні, бажав лиш жити,

Придумував підмогу для життя!

Значить – знання, то не бажання смерті,

Не враг життя! Воно веде к життю!

Вбезпечує життя! От в чім вся річ!

Як та стріла, що забиває птицю,

Сама – не птиця! Як той ніж, що ріже,

Сам – не убійця! Так, значить, знання

Не винно тут! Воно ні зле, ні добре.

Воно стається добрим або злим

Тоді, коли на зле чи добре вжите.

А хто ж його вживає? Хто його

В руці держить, як той стрілець стрілу?

Хто той стрілець?»

Непривичний до думки,

Старечий ум, мов раненая птиця,

Метався, тріпався у темноті,

Та відповіді на питання теє

Не міг найти. І знов у інший бік

Звернувсь.

«А що ж те дерево життя?

Яка в плодах його укрита сила?

Чи справді вни безсмертя можуть дати?

Здається, ні! Оті немногі люди

Там в раї, що плодів тих куштували,

Під лютими ударами юрби

Вмирали, бачилось, і пропадали.

Так що ж додав їм плід той? А! Вгадав!

Вони на смерть ішли, мов на весілля,

Вмирали з усміхом; із ран, із мук

Вони катів своїх благословляли.

Що се значить? Знать, смерть їм не страшна!

Знать, джерело життя було в їх серці!

Яке ж се джерело?..

Я бачив: скоро

Хто плоду з дерева