Енеїда - Іван Петрович Котляревський

Через неї стидом покритий,

Навік з рутульцями пропав.

[151] Їй жизнь зробилася немила,

І осоружився ввесь світ.

Себе, олімпських кобенила;

І видно ізо всіх приміт,

Що глузд остатній потеряла;

Бо царськеє убрання рвала,

І в самій смутній сій порі,

Очкур вкруг шиї обкрутивши,

Кінець за жердку зачепивши,

Повісилась на очкурі.

[152] Амати смерть ся бусурменська

Як до Лавинії дійшла,

То крикнула «уви!» з-письменська,

По хаті гедзатись пішла.

Одежу всю цвітну порвала,

А чорну к цері прибирала,

Мов галка нарядилась вмах;

В маленьке зеркальце дивилась,

Кривитись жалібно училась

І мило хлипати в сльозах.

[153] Такая розімчалась чутка

В народі, в городі, в полках,

Латин же, як старий плохутка,

Устояв ледве на ногах.

Тепер він берега пустився

І так злиденно іскривився,

Що став похожим на верзун.

Амати смерть всіх сполошила,

В тугу, в печаль всіх утопила,

Од неї звомпив сам пан Турн.

[154] Як тілько Турн освідомився,

Що дав цариці смерть очкур,

То так на всіх остервенився,

Підстрелений мов дикий кнур.

Біжить, кричить, маха руками

І грізними велить словами

Латинцям і рутульцям бой

З енеївцями перервати.

Якраз противні супостати,

Утихомирясь, стали в строй.

[155] Еней од радості не стямивсь,

Що Турн виходить битись з ним,

Оскалив зуб, на всіх оглянувсь

І списом помахав своїм.

Прямий, як сосна, величавий,

Бувалий, здатний, тертий, жвавий

Такий, як був Нечоса—князь.

На нього всі баньки п’ялили,

І сами вороги хвалили,

Його любив всяк – не боявсь.

[156] Як тілько виступили к бою

Завзята пара ватажків,

То, зглянувшися між собою,

Зубами всякий заскрипів.

Тут хвись! шабельки засвистіли,

Цок-цок! – і іскри полетіли;

Один другого полосять!

Турн перший зацідив Енея,

Що з плеч упала і керея,

Еней був поточивсь назад.

[157] І вмиг, прочумавшись, з наскоком

Еней на Турна напустив,

Оддячивши йому сто з оком,

І вражу шаблю перебив.

Яким же побитом спастися?

Трохи не лучче уплестися?

Без шаблі нільзя воювать.

Так Турн зробив без дальней думки,

Як кажуть, підобравши клунки,

Ану! Чим тьху навтіки драть.

[158] Біжить пан Турн і репетує,

І просить у своїх меча;

Ніхто сердеги не рятує

Од рук троянська силача!

Як ось іще перерядилась

Сестриця, і пред ним явилась,

І в руку сунула палаш;

Оп’ять шабельки заблищали,

Оп’ять панцирі забряжчали,

Оп’ять пан Турн оправивсь наш.

[159] Тут Зевс не втерпів, обізвався,

Юноні з гнівом так сказав:

«Чи ум од тебе одцурався?

Чи хочеш, щоб тобі я дав

По пані старій блискавками?

Біда з злосливими бабами!

Уже ж вістимо всім богам:

Еней в Олімпі буде з нами

Живитись тими ж пирогами,

Які кажу пекти я вам.

[160] Безсмертного ж хто ма убити?

Або хто може рану дать?

Про що ж мазку мирянську лити?

За Турна щиро так стоять?

Ютурна на одну проказу,

І певне по твому приказу,

Палаш рутульцю піддала.

І поки ж будеш ти біситься?

На Трою і троянців злиться?

Ти зла їм вдоволь задала».

[161] Юнона в первий раз смирилась,

Без крику к Зевсу річ вела:

«Прости, паноче! проступилась,

Я, далебі, дурна була;

Нехай Еней сідла рутульця,

Нехай спиха Латина з стульця,

Нехай поселить тут свій рід.

Но тілько щоб латинське плем’я

Удержало на вічне врем’я

Імення, мову, віру, вид».

[162] «Іноси! сількісь! як мовляла», —

Юноні Юпітер сказав.

Богиня з радіщ танцювала,

А Зевс метелицю свистав.

І все на шальках розважали,

Ютурну в воду одіслали,

Щоб з братом Турном розлучить;

Бо книжка Зевсова з судьбами,

Не смертних писана руками,

Так мусила установить.

[163] Еней махає довгим списом,

На Турна міцно наступа,

«Тепер, – кричить, підбитий бісом, —

Тебе ніхто не захова.

Хоть як вертись і одступайся,

Хоть в віщо хоч перекидайся,

Хоть зайчиком, хоть вовком стань,

Хоть в небо лізь, ниряй хоть в воду,

Я витягну тебе спідсподу

І розмізчу погану дрянь».

[164] Од сей бундючної Турн речі

Безпечно усик закрутив

І зжав свої широкі плечі,

Енею глуздівно сказав:

«Я ставлю річ твою в дурницю;

Ти в руку не піймав синицю,

Не тебе, далебіг, боюсь.

Олімпські нами управляють,

Вони на мене налягають,

Пред ними тілько я смирюсь».

[165] Сказавши, круто повернувся

І камінь пудів в п’ять підняв;

Хоть з праці трохи і надувся;

Бо, бач, не тим він Турном став,

Не та була в нім жвавость, сила,

Йому Юнона ізмінила;

Без богів ж людська моч – пустяк.

Йому і камінь ізміняє,

Енея геть не долітає,

І Турна взяв великий страх.

[166] В таку щасливую годину

Еней чимдуж спис розмахав

І Турну, гадовому сину,

На вічний поминок послав;

Гуде, свистить, несеться піка,

Як зверху за курчам шульпіка,

Торох рутульця в лівий бік!

Простягся Турн, як щогла, долі,

Качається од гіркой болі,

Клене олімпських єретик.

[167] Латинці од сього жахнулись,

Рутульці галас підняли,

Троянці глумно осміхнулись,

В Олімпі ж могорич пили.

Турн тяжку боль одоліває,

К Енею руки простягає

І мову слезную рече:

«Не жизні хочу я подарка;

Твоя, Анхізович, припарка

За Стікс мене поволоче.

[168] Но єсть у мене батько рідний,

Старий і дуже ветхих сил;

Без мене він хоть буде бідний,

Та світ мені сей став не мил;

Тебе о тім я умоляю,

Прошу, як козака, благаю:

Коли мені смерть задаси,

Одправ до батька труп дублений;

Ти будеш за сіє спасенний,

На викуп же, що хоч, проси».

[169] Еней од речі сей зм’ягчився

І меч пінятий опустив;

Трохи-трохи не прослезився

І Турна ряст топтать пустив.

Аж зирк – Паллантова ладунка

І золота на ній карунка

У Турна висить на плечі.

Енея очі запалали,

Уста од гніву задрижали,

Ввесь зашарівсь, мов жар в печі.

[170] І вмиг, вхопивши за чуприну,

Шкереберть Турна повернув,

Насів коліном злу личину

І басом громовим гукнув:

«Так ти троянцям нам для сміха

Глумиш з Паллантова доспіха

І думку маєш буть живим?

Паллант тебе тут убиває,

Тебе він в пеклі дожидає,

Іди к чортам, дядькам своїм».

[171] З сим словом меч свій устромляє

В роззявлений рутульця рот

І тричі в рані повертає,

Щоб більше не було хлопот.

Душа рутульська полетіла

До пекла, хоть і не хотіла,

К пану Плутону на бенкет.

Живе хто