На кленовім мості - Світлана Дремлюк

...Поверталися додому з фронту сусіди й знайомі, побільшало у селищі чоловіків, і хоча чимало на милицях, на колодках, прив’язаних до обрубків ніг, з порожніми рукавами, але діти тупилися до батьків, розказували, як усе змінилося вдома з їх поверненням.

Мені, на жаль, не випало зазнати цього щастя... Правда, це було тоді явищем звичайним: у нашому класі батьків мала лише третина учнів.

Йшов час, прибрали розбиті танки, що стояли край доріг, з касок поробили поїлки для курей, але війна увійшовши в моє життя, так і не полишила його...

Було півтора року життя в Західній Україні й пов’язане з цим часом гнітюче відчуття нерозуміння: чому, шли війна вже кінчилась, люди убивають один одного, причому, свої ж своїх... Було й ще більш тяжке й гнітюче нерозуміння: чому люди, віддані патріоти, вважаються ворогами тільки тому, що перебували в полоні чи оточенні?

Багато чого у той час не розумів ніхто...

...І ось я вже закінчила інститут, працюю в школі. В колективі мене зустріли приязно, я познайомились із багатьма добрими людьми, та з самого початку мою увагу привернув високий чорнявий чоловік...без обох рук. Він був людиною привітною, товариською, проте, як правило, уникав зайвих розмов і питань. Про його трагедію я дізналась пізніше, спочатку від дружини, з якою ми заприятелювали, а потім — від нього самою, коли між нами встановились довірливі стосунки.

... Місто щойно звільнили. Залишилось багато розбитої техніки, траплялись і боєприпаси — бомби, артилерійські снаряди. Хлопчаки-підлітки знайшовши такий снаряд, вирішили його «розрядити» ударом шматка заліза. Як наслідок — один загинув, двох було поранено осколками, а йому відірвало кисті рук.

У лікарні не було ні відповідних інструментів, ні обезболюючих. Власне, й лікарні фактично ще не було. Жінка-фельдшер дала випити горілки і без обезболення відпиляла пилочкою пошкоджені кістки. Можна було б зробити це ощадливіше, залишивши частину кисті менш покаліченої лівої руки, та фельдшерка боялась, що почнеться зараження.

Після видужання почалися справжні випробування: ні їсти, ні вдягтися, ні взяти щось у руки... Життя 14-річного хлопця стало нестерпним — закрадались думки про самогубство, жив у постійному депресивному стані. А потім поступово почав повертатися до життя. Закінчив школу, вступив до інституту на історичний факультет. Маючи чудову пам’ять, спочатку обходився без записів, всі екзамени складав усно, а потім навчився обслуговувати себе і навіть писати, затискуючи в культях спочатку гранчастий олівець, а згодом і авторучку. І ложку, і виделку тримав за ремінцем годинника. Коли я познайомилася з ним, то він, практично, умів усе: олівцем друкував на машинці й грав на фортепіано (до речі, мав чудовий слух і голос), малював схеми на дошці й плакати на ватмані. Записи на його сторінках у класних журналах були ідеально охайними й красивими. І все ж каліцтво час від часу нагадувало про себе. Саме тому з рідного міста виїздив тільки в крайніх випадках. Крім того, як і всі ми, оточуючі, розумів, що міг би досягти в житті більшого...

Проте всі ми, колеги й учні, запам’ятали його назавжди з іншої причини — розум, доброту, великодушність, небайдужість, щирість.

Через якийсь час я переїхала до іншого міста, потрапила в інший колектив. Мене прийняв директор — сивоголовий енергійний чоловік. Відразу зрозуміла, що він живе роботою. А дещо пізніше дізналася й про його фронтове минуле.

Мобілізували з студентської лави, пройшов підготовку і став авіатехніком. Оскільки місця перебування бойових аеродромів постійно мінялися, то й техніки користувались бойовими машинами для перельотів. Під час одного з них літак при посадці загорівся і заклинило вихідний люк. Їх було (з порушенням) в літаку троє. Рятуючись від смерті, неймовірними зусиллями відкрили люк, який згідно технічних норм, зсередини відкритися не міг... Ясна річ, що всі одержали значні опіки й потрапили до шпиталю.

Коли вранці медсестра зайшла до палати, то завмерла вдивляючись у обличчя юнака, а потім мовчки піднесла дзеркальце, наче відповідаючи на його мовчазне питання. Глянув — і не впізнав: на нього дивилось знайоме обличчя, обрамлене сивиною. Таку мітку залишила війна.

До речі, я вже тоді зрозуміла, наскільки скупо й неохоче розповідають про війну ті, що відчували щодня й щогодини її смертельне дихання. Так було і з моїм колишнім, тепер уже покійним, директором. З якоюсь гіркотою й болем згадував про жінок-льотчиць, про їх легкі літаки, бойові вильоти, котрі так часто закінчувались трагічно...

Приблизно так же стримано розповідав про своє фронтове життя і друг нашої сім’ї Григорій Андрійович, для якого війна почалась із бою під Рава-Руською на прикордонній заставі в червні 1941 року. Живими лишилося всього п’ять чи шість осіб.

...Я низько схиляю голову перед відомими й невідомими солдатами, полеглими в боях у тій кровопролитній війні, перемога в якій дісталась нечувано важкою ціною. Я вклоняюсь і тим, котрі пройшли тяжкі випробування і залишились живими, щоб повідати нам, своїм дітям і внукам правду про ті події. Дуже жаль, що у багатьох ці розповіді склалися в бравурні реляції. Навіть про втрати говорилося з піднесенням, зовсім як про нинішніх палестинських смертників-камікадзе... І чомусь так мало знайшлося таких, котрі б відразу поцікавилися, як живуть сироти, діти полеглих побратимів, як йдеться вдовам... Ті діти виросли без батьківської присутності в житті. Може, саме тому почала народжуватись і вкоренятись байдужість? Може, саме тому частина їх, піднявшись щаблями влади, так і не засвоїла понять милосердя?

Хата прадіда стояла під самою базарною площею, яку частіше називали «вигоном» — місце було чимале, десь до гектара, якщо враховувати прилеглі провулки, пересічене кількома видолинками, поросле по боках і заглибинах кропивою, лопухами й будяками. У вільні від ярмарків дні по ньому бродили кури, гуси, паслися свині, припинали кіз і телят.

Весною тут гуляв вітер, пагорби швидко просихали, і дітвора збиралася гуртами, щоб пограти в «цурки», «гилки» чи «латки», а взимку — їздили на санчатах і саморобних лижах, повертаючись