Двадцять два сонети (Переклав Д. Павличко) - Вільям Шекспір
На ньому вміститься і човник мій,
Що безмір вод так непомітно оре,
Втопаючи у хвилі штормовій.
Суперник мій іде понад глибини,
Він – корабель високий, наче дім.
А я – на мілині. Хто з нас погине?
Та що там шкоди в човнику малім!
Я знатиму, як прийде мить остання:
Одне і те ж – кохання і конання.
123
Ні, часе, не хвалися, змін нема;
Нові ти зводиш піраміди й вежі,
Щоб здивувати нас, але дарма –
То все старе, лише в новій одежі.
Ми любим, щоб усе було старим,
Бо наші дні короткі; ти, одначе,
На нас пускаєш новизну, як дим,
Щоб затуманилося око зряче.
Реєстрами своїми нас не муч,
Все в них брехня – минувшина й сучасне;
Все робиш поспіхом, нашвидкуруч,
Одне засвічуєш – та інше гасне.
Твоєї не лякаюся коси,
Я правдолюб, а ти брехун єси!
124
Якби любов моя була дитям
Випадку, то, подібно до байстряти,
У бур'янах коло огидних ям
Повинна б з волі часу розквітати.
Вона ж не випадкова – хай ідуть
На неї всі нещастя та знегоди,
Посміхнена погорда, рабська лють,
Жага й злоба принадливої моди,
Розсудливість холодна і стара –
Та не страшні вони моїй любові,
Сама ж вона несхитна, мов гора,
Звелась над примхи часу тимчасові.
Хай це посвідчить часу скоморох,
Що злом прожив, але для блага здох.
129
Безстидства дух у хтивості живе,
А в дії хтивість – що то за потвора! –
Лжесвідчить, убиває, нищить, рве,
На дикощі й падлюцтво завжди хвора.
Її ненавидиш і любиш ти,
Мов довелось наживку проковтнути,
Яку дають, щоб з розуму звести,
Щоб жертва не злякалася отрути.
Летиш за нею, прагнеш те піймать,
Що тягне вже само тебе до згуби,
На пробу – то блаженство й благодать,
А потім – біль, шахрайство ядозубе.
До пекла рай веде, всі йдуть і йдуть,
Ніхто не обминає згубну путь.
137
Сліпа любове, що вчинила ти
З моїми потьмянілими очима?
В красі не можу я краси знайти,
Стає потворність, наче врода зрима.
Причалили хай очі залюбки
В тій гавані, де всім човнам просторо.
Чому на мене ти куєш гачки
Із помилок мого слабкого зору?
Те, що лише моїм було колись,
Тепер належить всім – хіба ж я буду
Кричати – це неправда, подивись,
Як сяє чистотою купа бруду?!
Я бачу: правди в правді вже нема,
Мене поглинула брехні чума.
138
Клянеться мила в правді без упину,
Я бачу – то брехня, та вірю їй,
Коли мене приймає за хлопчину,
Ненавченого в школі життєвій.
Так, юнаком вона мене малює,
Хоч знає, що пройшла моя весна.
Я ж вірю їй, хоч знаю, вірю всує –
Тут з двох сторін панує лож одна.
Моя кохана побрехати рада,
Я рад: за юного беруть мене!
О, то закоханих найбільша вада –
Довір'я неправдиве й показне.
Ми дурим одне одного навзаєм
І наші вади брехнями влещаєм.
144
Є дві любові, мов два духи, в мене –
Два янголи, що борються тихцем;
Дух кращий – то хлоп'я благословенне,
Дух гірший – то жона з хмурним лицем.
Вони обидва володіють мною.
Жадає в образі жіночім зло
Мого святця зробити сатаною,
Затьмарити його сяйне чоло.
Мій добрий дух борониться запекло.
Не знаю, стане чортом він чи ні,
Та знаю, що два янголи – це пекло,
Моя душа – це ж місце їх борні.
Вестиму в сумнівах життя суворе,
Допоки, зло в мені добра не зборе.
146
Душе, навіщо прикрашати прах,
Де ти знайшла притулок на хвилину,
Кувати золотом на хаті дах
І зовні розмальовувати глину?!
Нащо тобі те в'януче майно
Вбирати в пишні розкоші й оздоби,
Коли на нього ждуть уже давно
Його єдині спадкоємці – хроби?!
Душе, дай плоті чахнути! Живи
Лише святим! Купуй собі години
Безсмертні, недосяжні для черви
І відкидай на сміття все, що згине.
Смерть тим живе, що нам серця жере,
Годуйся смертю, і вона помре.
147
Моя любов – гарячка; день при дні
Вона лише наснажує хворобу,
Розпалює жадання маревні,
Бажаючи звести мене до гробу;
Лікує розум мій мою любов,
Та доктор той вже в мене не буває,
Бо тих його суворих настанов
Я не хотів триматись, я – в одчаї;
Бажання – смерть, але не збутись їй,
Бо ліки не дають мені сконати;
Шаленець, я зробився сам не свій
Од правди, що її не хочу знати;
Я вірив: ти і чиста і ясна,
Ти ж – наче пекло, наче ніч, страшна.
151
Любов не знає докорів сумління,
Хоч, звісно, совість – то її дитя.
Облуднице, мої гріхопадіння –
Ява твого гріховного життя. –
Як зрадиш ти, я, наче для відплати,
Розпусті віддаю спрагненну плоть;
їй дозволяє дух тріумфувати,
Являти жизняну й нестримну хоть.
А слова іншого й не прагне тіло,
Ти тілу – нагорода дорога;
Воно готове коло тебе сміло
І падати, й вставати, як слуга.
Любов – вставання й падання без краю,
Я в ній народжуюсь і помираю.
152
Я зраджую тебе, та, клянучись
Мені в любові, зраджуєш ти двічі,
Довір'я й клятву, що в одне зійшлись,
Ламаєш, хай-но одверну я вічі.
Чом я тебе в невірності виню,
Як сам невірним був? Моя кохана,
Я наскрізь бачу всю твою брехню,
Та всі мої присяги – теж омана!
Я клявся, щоб твою пройняти лож,
Твоєю чесністю і добротою,
Я очі закривав на все або ж
Їх змушував тебе вважать святою.
Божився я, що чиста й вірна ти, –
Та це брехня, їй краю не знайти.
