Двадцять два сонети (Переклав Д. Павличко) - Вільям Шекспір

Вільям Шекспір

ДВАДЦЯТЬ ДВА СОНЕТИ

Вибрані сонети Шекспіра у перекладах Дмитра Павличка

1

Ми прагнем, щоб краса потомство мала,

Щоб цвіт її ніколи не зачах,

Щоб квітнула троянда нетривала,

Все наново постаючи в бруньках.

А ти, закоханий у власну вроду,

Її годуєш полум'ям своїм,

Розвалюєш – скажи, кому на шкоду? –

Душі своєї багатющий дім.

Ти, хто весні сьогодні пишна пара,

Пригноблюєш весняне почуття,

Як той багатий, та нещасний скнара,

Змарновуєш на вбогості життя.

Світ пожалій, не зводь красу до гробу,

Віддай природі борг – свою подобу!

8

Твій голос – музика, чому ж тобі

Несуть печаль ясні музичні звуки?

Чом любиш те, що зроджене в журбі,

Чому жадаєш ти нудьги й розпуки?ї

Чи гармонійна злагода звучань,

Для іншого весела та бадьора,

Тебе спечалює, мов смутку хлань,

Бо ж то твоїй самотності докора?

Прислухайсь, як мелодію свою

Перекидають одна одній струни,

Що схожі на розспівану сім'ю, –

Батьки щасливі та потомство юне.

Та пісня каже: згинь же, самото,

Якщо ти завжди сам, ти є ніхто!

12

Коли вслухаюся в печальний хід

Годинника хвилиною нічною,

Коли дивлюся на прив'ялий цвіт,

На кучері, що світять сивиною,

На голі дерева, що для отар

Давали влітку тінь і прохолоду,

На зелень врун, що зв'яже їх жнивар

В снопи й складе в копу сивобороду,

Я думаю з тривогою про те,

Що молодість твоя минуща, друже;

Вона вже незабаром відцвіте,

А там косою час махне байдуже...

Нащадкам дай життя, як хочеш ти

Без остраху назустріч смерті йтиі

29

Коли своє становище кляну,

Зневажений, знедолений до краю,

Коли з глухого неба талану

Я надаремно, плачучи, прохаю,

Тоді мінявся б долею з таким,

Хто має більше друзів і надії,

Хто розумом прославився метким, .

Хто словом віртуозно володіє.

Але, тебе згадавши, тую ж мить

Єство моє стає таке щасливе,

Як жайвір, що возноситься в блакить

І на воротях раю творить співи.

Я не віддам,- хоч би й господь звелів,-

Твою любов за блага королів.

34

Я нині без плаща подався з дому,

Бо днину обіцяла ти ясну.

Попав я в бурі клекітну содому,

А ти сховалась в тучу грозяну.

І, хоч лице моє, дощем побите,

Ти осушила, вийшовши з-за хмар,

Лишилося в мені несамовите

Страждання – підступу твойого дар.

Ти каєшся, та болю навісного

Тобі не втихомирити й на мить:

Покривджений не має втіхи з того,

Коли душа і в кривдника болить.

Але, о сльози, почувань перлини! –

Обернуті в скарби твої провини.

35

За тим, що ти грішила, не жалій:

На місяці й на сонці теж є плями;

Троянда має колючки, а в ній,

Буває, хроб живе між пелюстками.

Всі – грішні. Я – також: з гріхів твоїх

Творю гучні епітети сьогодні,

Прощаючи тобі, впадаю в гріх,

Рятуючи – вкидаюсь до безодні.

Я виправдовую твій плотський блуд,

Роблюся адвокатом з прокурора;

Тягну себе самого я на суд,-

Ненависть відступає зла й сувора.

Я спільником грабіжниці стаю,

Що душу розплюндровує мою.

55

Владарські монументи мармурові

Переживе могутній мій рядок.

І сяятимеш ти в оцьому слові,

А те каміння западеться в змрок.

Війна громаддя статуй перекине,

Зітруться в прах каменярів труди,

Та образ твій не знищиться, не згине

Від вибуху повстань і ворожди.

Всі переможеш ти зусилля смерті,

Хвалу твою нестиме віч світлінь,

Аж доки світ, мов лахмани подерті,

Не зноситься на спинах поколінь.

В серцях коханців до страшного суду

Ти житимеш, і я з тобою буду.

66

Я кличу смерть – дивитися набридло

На жебри і приниження чеснот,

На безтурботне і вельможне бидло,

На правоту, що їй затисли рот,

На честь фальшиву, на дівочу вроду

Поганьблену, на зраду в пишноті,

На правду, що підлоті навдогоду

В бруд обертає почуття святі,

І на мистецтво під п'ятою влади,

І на талант під наглядом шпика,

І на порядність, що безбожно краде,

І на добро, що в зла за служника!

Я від всього цього помер би нині,

Та як тебе лишити в самотині?

67

Чому в цей час, коли панує зло,

Ще й він живе, скрашаючи пороки?

Щоб, ним освячене, перемогло

Падлюцтво та безчестя темнооке?

Чому рум'янці в нього на виду

Відтворює косметика брехлива?

Чи треба підмальовувать в саду

Троянду, повну істинності й дива?

Чом він живе, як в ньому все старе,

Застигла кров давно від охолоди,

Чому Природа, мов жебрак, бере

Від нього підфальшовані клейноди?

Бере, аби сказати,- подивись.

Які багатства мала я колись!

71

Не плач за мною, мила, не заводь,

Як дзвони сповістять у скорбній тиші,

Що хробам оддали вже мою плоть,

Що відійшов я в засвіти гидкіші

За світ гидотний; я тебе люблю,

Тому волію, щоб мене назавше

Забула ти, ніж мала б од жалю

Всихати, ці рядки мої читавши.

А як згадаєш ти про мене знов

Тоді, коли змішаюся з землею,

Не побивайся – хай твоя любов

Погасне із свідомістю моєю.

Не хочу, щоб великомудрий тлум ,

Твою скорботу піднімав на глум.

77

Покаже дзеркало, як врода в'яне,

Годинник – як хвилини марно йдуть.

Лиш думка та, що на папері стане,

Непроминальну демонструє суть.

Свічадо зморшку, схожу на могилу,

Тобі являє – радості нема,

І, відкрадаючи у тебе силу,

Проходить час, мов злодій, крадькома.

Сховай же в писане, миттєве слово

Те, що не може пам'ять зберегти;

Знайдеш колись доглянутих чудово

Дітей свого ума й зрадієш ти!

Вчарований забутими рядками,

Новими збагатишся ти думками.

80

Коли пишу про тебе, з горя в'яну,

Бо знаю: кращий є співець, ніж я;

Твою він славить вроду осіянну,

Звеличує в піснях твоє ім'я.

Але твої чесноти –