Фауст. Трагедія - Йоганн Вольфганг Ґете
Ф а у с т
Тоді від пориву страшного
Спинив мене знайомий спів,
І спомин днів дитинства мóго
Іще раз душу обманив…
Клену ж я все, що нас тримає
В тенетах марев і оман,
Клену я все, що нам скрашає
Життя земного тужний бран!
Прокльон бучному гордуванню,
Що дух ним сам себе п'янить,
Прокльон людському сліпуванню,
Що нас обманює щомить!
Прокльон вам, мрії славолюбні,
Бажання ввічнити ім'я,
Прокльон вам, пута злудні, згубні —
Робота, влада і сім'я!
Прокляття золоту, мамоні[30],
Що завдає нам тьму турбот
Або колише нас на лоні
Розкошолюбних насолод!
Я шлю прокльон любові щирій,
Смачному соку виноґрон,
Я шлю прокльон надії, вірі,
Й терпінню надто шлю прокльон!
Х о р д у х і в
(незримо)
Жаль! Жаль!
Розбив ти його,
Прекрасний світ,
Ударом руки —
Розбив на друзкú!
То вчинок півбога!
Ми зносим
Уламки у вічне Н і ч о г о,
Голосим
По загинулій красі.
Сильніший,
Як земнородні всі,
Пишніший
Світ побудуй,
Побудуй його в серці своїм!
І прямуй
Шляхом новим
З духом ясним,
І чарівніший
Спів наш почуй!
М е ф і с т о ф е л ь
Мої малята
Мудрі до ката.
Чуєш, як до втіх і дії
Радять, мов старії?
Звуть тебе в світи
З цеї самоти,
Що від неї кров німіє,
Розум туманіє.
Кинь панькатись із вічною журбою,
Що круком серце рве тобі з грудей.
Відчуєш ти, оточений юрбою,
Що й ти людина між людей.
Не хочу я, правда, рівнять
Тебе до того наброду.
Я сам не великого роду;
Але, коли схочеш пристать
До мене в життєвій дорозі,
То буду тобі по змозі
Товаришем вірним,
Слугою покірним,
А хочеш — і псом,
Безмежно відданим рабом.
Ф а у с т
Якої ж ти від мене хочеш плати?
М е ф і с т о ф е л ь
Того часу ще досить довго ждати.
Ф а у с т
Ні, ні! Ти, чорте, егоїст,
І так не зробиш, бога ради,
Комусь другому щось в користь.
Кажи, якої хочеш плати,
А то не буду і наймати.
М е ф і с т о ф е л ь
Я маю тут тобі у всім служить,
Скоряючись завжди твойому слову.
Коли ж ми там зустрінемося знову —
Ти мусиш те ж мені робить.
Ф а у с т
Що буде там — мене це не обходить.
Ти можеш світ якийсь новий виводить,
Коли зруйнуєш той, що є.
На цій землі я радістю втішаюсь,
Під небом цим я муками караюсь,
І аж тоді, як з ними попрощаюсь,
Нехай що хоче настає.
І не бере мене цікавість
Спізнати той інакший світ,
Чи є і там любов, ненависть,
Чи є і там і верх, і спід.
М е ф і с т о ф е л ь
Та, якщо так, тобі немає риску.
Угодьмося. Лиш дай мені підписку,
Я дам тобі таке, чого повік
Іще не бачив чоловік.
Ф а у с т
Що хочеш ти, нещасний чорте, дати?
Чи можеш ти стремління ті узнати,
Що їх плекає дух людський?
Є в тебе їжа — в ній нема поживи;
Є в тебе злото — та воно рухливе,
Із рук виприскує як стій;
Покажеш гру — в ній виграть неможливо,
Даси коханку — а вона, зрадлива,
З моїх обіймів іншому морга;
Є в тебе честь і слава дорога —
Мов метеор, вона щезає;
У тебе плід зеленим зогниває,
А дерево лиш мить одну цвіте.
М е ф і с т о ф е л ь
Така вимóга біса не злякає,
Я можу дать тобі все те.
Та, друже мій, колись і щось хороше
Утішити в спокої прийде нас.
Ф а у с т
Коли, вспокоєний, впаду на ліні ложе,
То буде мій останній час!
Коли тобі, лукавче, вдасться
Мене собою вдовольнить,
Коли знайду в розкошах щастя, —
Нехай загину я в ту мить!
Ідем в заклад?
М е ф і с т о ф е л ь
Ідем!
Ф а у с т
Дай руку, переб'єм!
Як буду змушений гукнути:
«Спинися, мить! Прекрасна ти!» —
Тоді закуй мене у пута,
Тоді я рад на згубу йти.
Тоді хай дзвін на вмерле дзвонить,
Тоді хай послух твій мине,
Годинник стане, стрілку зронить,
І безвік поглинé мене.
М е ф і с т о ф е л ь
Зміркуй як слід! Ми все затямим, друже!
Ф а у с т
На це ти маєш всі права.
Що я кажу — то не пусті слова.
Як буде так — я раб тобі, злий душе,
Тобі чи ще кому — байдуже.
М е ф і с т о ф е л ь
Сьогодні ж, пане докторе, в обід
Я до своєї служби приступаю.
Але — життям і смертю заклинаю —
Розписку дай, щоб все було як слід.
Ф а у с т
Навіщо ця формальність дріб'язкова?
Не знаєш ти, що ми додержуємо слова?
Тобі не вистачить хіба,
Що слово дам несхибне, поки віку?
Весь світ тече, хисткий без міри і без
