Поетичні твори, літературно-критичні статті - Андрій Самойлович Малишко

Ширшають обрії поета: він допитливо вивчає передову російську літературу, знайомиться з філософськими теоріями матеріалізму, знаходить собі друзів-однодумців у колі Чернишевського, серед «штурманів» революційної бурі; навчаючись в Академії художеств, він заперечує ідеалістичне мистецтво як метод розкриття дійсності, підсолоджено рожевий світ фальшивої красивості, де людські обличчя малювалися в золотих тонах ангельської кротості і смиренності. Не до душі було це кріпацькому синові. Він і в мистецтві хотів бачити людину від землі, з її мозолями на руках від тяжкої праці, з очима, повними затаєного смутку,-з її земною, буденною душею, яка в цій буденності носила найбільші скарби людської краси і натхнення.

У 1843 році поет відвідав рідні місця на Україні. Те, що він побачив на рідній, закріпаченій землі із диким поміщицьким свавіллям і з морем народного бідування, те, що почув у темних кріпацьких хатинах і в розкішних палатах, стало основою його нових творів: книги «Три літа», натхненними підвалинами «Сну» і «Кавказу», «Єретика», «До мертвих і живих»— караючими проповідями і провіщаннями, скрижалями його слави і темними ночами його мучеництва в далекій аральській неволі.

Ми знаємо трибунні проповіді квестора Ціцерона 9, відшліфовані, як алмаз, і гострі, як жала, але вони захищали світ патридіїв і захланність розбійницького залізного Риму; сміх Рабле 10 палив туподумство і тваринне животіння коронованих зажер та їхніх лакуз, але ке йшов далі; гнівні філіппіки Івана Вишенського 11 картали фарисейство і розбещеність духовенства, але кликали до божого, до чесно-кроткого життя; Данте в «Людській комедії» змалював страшне потойбічне пекло і по різних кругах цього пекла карав грішників. Шевченкові ж нові поезії були ще незнаними творіннями людської мислі: він бачив пекло на землі, його твори палили чорну дійсність і воздвигали новий світ, карали деспотів і єднали людство в нову, прекрасну і вольну сім’ю, ганьбили кривду і провіщали шляхи людської правоти і земного щастя.

Вчитайтеся уважно в його «Сон». Вже не скривджена і чиста в своєму коханні Катерина вразить вашу уяву; не стихійний повстанець Ярема Галайда і лагідний, мрійно-засму-чений Перебендя постане перед очима. Жорстока дійсність епохи в її, так би мовити, синтетичному сплаві безправності і зла, знущань і чорної кривди ляже вам на серце.

Лагідними зелено-піжпими барвами лягають перші мазки картини. Чистим, роздумливо-тихим словом починається заспів поеми.

І все то те, вся країна,

Повита красою,

Зеленіє, вмивається Дрібною росою,

Споком в іку в м и в о ється,

Сонце зустрічає...

І нема тому почину,

І краю немає!

Але тут же страшним контрастом до краси рідної землі, до її росяного цвіту і ясного зоряного неба вривається, як реквієм печалі, гірке існування людини.

Он глянь,— у тім раї,

Що ти покидаєш,

Латану сиитину з каліки знімають,

З шкурою знімають, бо нічим обуть Княжат недорослих..

І все це чинять кати пароду, царі і царенята. Палітра поетового сарказму невичерпна, він лучив, як смертельна зброя, розвінчував фальш і позолоту тропів, а найсвітлішого самодержця робив коронованою свинею.

І поруч цього нищівного сарказму на царевінчаних тупих істот — симфонія світлої людської любові до поневолених народів Кавказу, до їхньої бідної саклі і черствого чурека, до їх безгрішної волі, окраденої і зацькованої царськими «милостивцями» («Кавказ»). І поруч горда постать Івана Гуса — сина Чехії, який повстав проти Ватікану — оплоту європейської реакції і, мов смолоскип, згорів иа кострищі, і поруч руські декабристи, сини вольного народу, закуті і замордовані царем, бредуть в сибірські нори. І вже гнів поета сягає самого пана бога з його байдужістю і церковним лицемірством:

А ти, всевидящее ОКОІ Чи ти дивилося звисока,

Як сотнями в кайданах гнали В Сибір невольників святих,

Як мордували, розпинали І вішали. А ти не знало?

І ти дивилося на них І не осліпло...

Кожен великий митець тим великий, що він створює образи і характери, по яких потім можна пізнати певну частину життя; із галереї людських облич, змальованих натхненням генія, можна читати історію. Це істина.

Шевченків поетичний дар дав людству ділу сім’ю образів, типів і характерів, за яким визначається століття; але це не все. Він поетично розкрив і узагальнив цілий комплекс подій політики, філософії революційних і національних домагань, і ці поетичні шедеври стали явищем епохальним.

Стовпи царської реакції та й сам Микола І відчували грізну революційну небезпеку в творіннях поета. І коли було викрито Кирило-Мефодіївське товариство, в якому Шевченко рішуче виступає іїроти ліберально-поміркованих українських діячів, його було найжорстокіше покарано.

ЗО травня 1847 року його з жандармами повезли на солдатську каторгу, в далеку пустельну неволю. Шевченкові було 33 роки. Це була його весна. І тепер цю весну з молодими мріями, з зеленими тополями і вечірніми тихими зорями закували в кайдани і прирекли на страждання; ніби на руки України одягли пута кутії, ніби на серце України поставили тюремні заграти.

Так було закуто в кайдани могутню поетову музу. Так пігмеї стріляли в Прометея.

Пустеля, пустеля... Дерево без води всихає і-хилиться додолу, бездушний камінь тріскається, вивітрюється і стає сивим порохом. А як же то людині? Та ще людині такої тонкої духовної організації, чутливій поетичній натурі, як їй не зламатися, не похилитися, зберегти свій сердечний полу мінь від пороху і тліну задушливої казарми, жорстокої муштри і фельдфебельських окриків. Та не захитався, не підупав духом, а смуток, що іноді спливав на душу, лише відтіняв незламність його вдачі, неначе викутої із заліза. І серед простих рядових солдат, таких же невольників, як і він, і серед убогих киргизів знайшов собі вірних друзів і порадників.

Ще перебуваючи в петербурзькому казематі, незважаючи на допити і залякування, написав немало поезій, у яких світилася та ж незламність волі, твердий гарт, та ж революційна жага бою: а тепер, на засланні, все, що думалося,— перетоплював на чудодійні рядки, записував до захалявних книжечок — всупереч царській забороні,— називаючи свій труд «невольничою поезією». Гнів і любов. Той самий гнів, ще гарячіше розбурханий неволею,— до гнобителів. І та сама любов до всього рідного і дорогого серцю, стократ солодша від розлуки десь там під небом і дніпровськими зорями. Ця зоря в небесах України стала тепер для поета його музою і любов’ю, надією на волю, глибокою мрією про інше, в майбутньому краще життя.

Зоре моя вечірняя,

Зійди над горою,

Поговоримо тихенько .

В неволі з тобою.

Розкажи, як за горою Сонечко сідає...

Вона була для нього небесною поштою